Глава 11. Марія

Слова професора Коваля лунають у моїй голові кришталевим, дзвінким ехом. Немає раку. Звичайна кіста. Ви не вмираєте.

Здається, мої легені вперше за останні болісні, безпросвітні місяці наповнюються повітрям на повні груди. Усередині щось надривається, тріскається залізна броня відчаю — і я вибухаю сльозами. Це не ті ридання смертельного жаху, якими я щоночі зрошувала подушку в темряві, а безумні, гарячі, нестримні сльози чистого, ошалілого щастя.

Я ховаю обличчя в тремтячих долонях, і мої плечі дрібно здригаються від безперервного плачу.

Я житиму! Боже мій, я житиму! Я не залишу свою маленьку, маленьку донечку сиротою в цьому жорстокому світі. Я бачитиму, як вона росте, як сміється, як іде до першого класу, як плете свої перші косички... Вона матиме маму. Я сама вирощу свою Оленку!

— Ну-ну, спокійніше, Маріє Володимирівно, — м’яко каже професор Коваль, простягаючи мені паперову серветку та склянку води.

 — Вам зараз потрібен повний спокій, добре харчування й трохи часу, щоб відновити сили. А через тиждень-два чекаю вас на планову лапароскопію. Повірте, це дрібниця.

— Дякую... Дякую вам, професоре! — шепочу я крізь сльози, здушено ковтаючи воду.

Я переводжу погляд на Андрія. Він стоїть трохи осторонь, біля вікна. Його широка спина напружена, руки закладені за спину, а сам він здається суцільною, кам’яною брилою. Він мовчить, але я відчуваю, як від нього виходить важка, майже відчутна на дотик енергія.

Забравши Оленку з дитячої кімнати відпочинку, де вона спокійно гралася під наглядом медсестри, ми повертаємося до нашого чорного позашляховика. Світ довкола здається зовсім іншим. Сірі стіни VIP-корпусу більше не тиснуть, осіннє повітря здається солодким і свіжим, а сонячні промені, що пробиваються крізь хмари, пестять обличчя теплом.

Я крокую коридором, майже не відчуваючи під собою землі. Тіло все ще виснажене марафоном аналізів, але всередині розгоряється потужне, сліпуче світло надії.

Ми сідаємо на заднє сидіння прохолодної машини. Оленка, виснажена раннім підйомом і враженнями, вмостилася поруч зі мною, міцно притискаючи до себе дерев'яного зайчика. Помічник Андрія зачиняє за нами двері, залишаючи нас у глухій тиші салону.

Я повертаюся до Андрія. На моєму виснаженому обличчі спалахує щира, промениста усмішка, а в очах сяють залишки сліз щастя. Моє серце переповнює така невимовна, безмежна вдячність до цього чоловіка, що я на мить забуваю про всі наші розбіжності та його жорсткі слова.

— Дякую тобі, Андрію... — мій голос тремтить від виру почуттів. Я щиро дивлюся в його застигле обличчя.

 — Дякую тобі за те, що змусив мене сюди приїхати! За те що не повірив тим паперам і наполіг на повторному обстеженні... Якби не ти, я б так і згасала від страху. Це якесь справжнє диво!

Андрій не відповідає. Він лише повільно повертає до мене голову, і його сіро-блакитні очі здаються мені темними й непроникними, як нічне море перед штормом. Але я надто сп'яніла від полегшення, щоб звернути увагу на його мовчанку.

— Тепер усе буде добре, — натхненно продовжую я, вже подумки будуючи план нашого спокійного життя. — Заїдемо до твого будинку, заберемо наші з Оленкою валізи — й вирушаємо додому, до нашої квартири. А ти... ти зможеш відвідувати доньку за графіком, коли захочеш. Я ніколи, чуєш, ніколи більше не чинитиму тобі перешкод і не ховатиму її від тебе! Ми про все домовимося як дорослі люди.

Я сяю, сповнена найсвітліших надій, відчуваючи, як важкий камінь остаточно спадає з моїх плечей.

З цими словами я повертаюся до Оленки, ніжно поправляючи їй пасмо волосся, і з надією дивлюся на Андрія, чекаючи, що він дасть водієві команду рушати до свого маєтку за нашими речами…