Глава 9. Марія

Стерильна білість VIP-корпусу не заспокоює — вона тисне на свідомість важкою, гнітючою тривогою. Тут немає звичної лікарняної метушні чи нескінченних черг під кабінетами, але від цього прохолодні стіни, просочені запахом антисептика й дорогого парфуму, здаються ще більш чужими та ворожими.

Андрій діє чітко й упевнено. Його авторитет у цих стінах безмежний: персональний помічник професора Коваля особисто проводить нас від кабінету до кабінету, відчиняючи перед нами всі двері. Для Оленки миттєво знаходять окрему затишну кімнату відпочинку з м’якими диванами, іграшками й соком, де за нею наглядає привітна медсестра. Я безмежно вдячна Андрію хоча б за це — моєму маляті не потрібно бачити, крізь яке пекло зараз проходитиме її мати.

А далі починається виснажливий, безжальний медичний марафон.

Спочатку розширена лабораторія. Прозорі пластикові пробірки одна за одною наповнюються моєю темною венозною кров’ю. Лікарка дивиться на колір і густину крові із занепокоєнням, але мовчить, лише робить якісь позначки в картці.

Потім — УЗД органів черевної порожнини та малого таза. Холодний, липкий гель на животі змушує мене здригатися, а датчик, який лікар із притиском пересуває по моєму виснаженому тілу, відгукується тупим, глибоким болем. УЗД-фахівець довго й мовчки вдивляється в сріблястий монітор, зсунувши брови, раз у раз вимірюючи щось електронною лінійкою, але не вимовляє жодного слова.

Далі — повторна біопсія під місцевою анестезією. Гострий, пронизливий укол, відчуття важкого тиску глибоко всередині та короткий, пекучий спалах болю, від якого на моїх очах виступають сльози. Я міцно заплющую очі й зціплюю зуби, аби не видати жодного звуку.

Та найгіршим випробуванням стає МРТ з контрастуванням.

Коли мене засувають у вузьку, холодну трубу томографа, груди миттєво стискає залізний обруч задухи. Охоплює гострий, божевільний напад клаустрофобії. Замкнений простір тисне з усіх боків, здається, що стеля апарата опускається просто на моє обличчя. У вену через катетер починає повільно текти контрастна речовина — по тілу розливається дивний, крижаний вогонь і металевий присмак у роті, від якого нудить.

Апарат починає гудіти, видаючи оглушливі, ритмічні, металеві удари, які лунають просто в моїй голові: гуп... гуп... гуп...

Я лежу нерухомо, боячись навіть дихнути, аби не зіпсувати знімки. Сльози безшумно котяться по скронях, затікаючи у волосся. Я подумки рахую секунди й повторюю ім'я доньки, як молитву, аби не знепритомніти від паніки й виснаження, що підступає до самого горла.

Коли процедура нарешті завершується і томограф висуває мене назовні, світ перед очима починає хитатися.

Медсестра допомагає мені підвестися. Ноги ватяні, важкі, ніби налиті свинцем. Серце калатає десь у горлі, а перед очима танцюють темні, сліпучі плями. Перевдягнувшись у свій одяг, я повільно, спираючись долонею об холодну стіну, виходжу з кабінету МРТ у довгий коридор.

Навпроти чекає Андрій. Він стоїть, заклавши руки в кишені штанів, але його постать напружена, як натягнута струна.

Я роблю лише три кроки назустріч. І в цей момент підлога під ногами просто зникає.

Різкий напад нудоти й запаморочення накриває мене чорною хвилею. Коліна безсило підгинаються, у вухах виникає оглушливий дзвін, і я починаю падати вперед, втрачаючи контроль над власним тілом.

— Маріє! — глухий, зляканий вигук лунає ніби крізь товщу води.

Я навіть не встигаю торкнутися підлоги. Тверді, залізні руки владно й миттєво підхоплюють мене під лікоть та талію. Андрій ривком притягує моє безсиле тіло до себе, рятуючи від падіння й міцно притискаючи до своїх широких, гарячих грудей.

На секунду світ зупиняється.

Я безпорадно тулюся чолом до його твердого плеча, відчуваючи знайомий до болю, рідний аромат його парфуму — дорогий тютюн, цитрус і прохолодна деревина. Цей запах миттєво повертає мене на сім років назад, у часи, коли ці обійми були моїм єдиним захистом від усіх бід світу. Його серце під моєю долонею калатає дико, шалено й рвучко.

Я підводжу важкі повіки й зустрічаюся з його поглядом. На одну-єдину коротку мить із його обличчя злітає вся крижана маска. У його сіро-блакитних очах спалахує справжній, неконтрольований жах за мене, дика тривога й той самий палаючий вогонь невитраченої пристрасті, який колись спалював нас обох. Стара іскра, яку ми обоє так відчайдушно намагалися вбити, спалахує між нами з такою силою, що в повітрі, здається, тріщать електричні розряди.

Андрій важко дихає, дивлячись на мої зблідлі губи, і його пальці на моїй талії мимовільно стискаються міцніше, захищаючи й пригортаючи.

Але вже наступної секунди спогади про минуле — про мою нібито «зраду», про роки образи й болю — отруйним лезом пробивають його свідомість.

Його погляд миттєво скляніє, стаючи холодним і відчуженим. Захисні бар'єри з гуркотом повертаються на свої місця. Андрій сухо, хоча й змушено-обережно, допомагає мені сісти на м'який шкіряний диван біля стіни й миттєво відстороняється, роблячи крок назад і розриваючи фізичний контакт, ніби моє тіло обпікає його.

Він відвертається, стискаючи щелепи так, що на вилицях ходять ходуном жорсткі жовна, і важко закладає руки за спину.

— Сиди й не смикайся, — сухо й відсторонено карбує він, не дивлячись на мене. — Зараз принесуть воду.

Я безсило відхиляюся на спинку дивана, заплющуючи очі. Серце болить так, ніби його стискають у лещатах. Ця коротка секунда його слабкості донесла до мене головне: він усе ще щось відчуває. Але його образа й невіра набагато сильніші за будь-яку ніжність.

За кілька хвилин важкі дубові двері в кінці коридору повільно відчиняються.

З кабінету виходить професор Коваль — сивий, поважний чоловік у білому халаті. Його обличчя абсолютно незворушне, а в руках він тримає товсту папку з моїми щойно роздрукованими результатами та знімками.

Лікар повільно підходить до нас, переводячи важкий, серйозний погляд з Андрія на мене.