Глава 8. Андрій

Шоста тридцять ранку. Ніч минає абсолютно без сну — я так і не зміг заплющити очей, годинами міряючи кроками кабінет і відчуваючи за стіною присутність двох людей, які за одну-єдину добу вщент розтрощили моє виплекане, до дрібниць контрольоване життя.

Тихо виходжу з кабінету й спускаюся закрученими мармуровими сходами на перший поверх. У величезній, залитій першими променями вранішнього сонця кухні панує прохолодна, кришталева тиша — прислуга ще спить. Я повільно підходжу до плити й на мить замираю, розгублено дивлячись на власні руки. Я — людина, яка безвагально керує величезним холдингом із тисячами працівників, укладає мільйонні угоди й вирішує долі компаній, зараз абсолютно безпорадно замираю перед кухонним островом. Усередині прокидається дивний, майже дитячий порив. Я хочу зробити щось... сам. Власними руками. Для неї. Для цієї маленької, переляканої дівчинки з моїми власними рисами й поглядом.

У пам'яті раптово виринає теплий спогад із далекого дитинства: як мама колись готувала мені звичайний пухкий омлет у недільні ранки. Я відчиняю важкі дверцята холодильника, дістаю яйця, пляшку молока, шматок вершкового масла. Мої рухи незграбні й невпевнені, але в грудях розгорається незвичне, глухе й невідоме досі бажання — подарувати цій дівчинці бодай краплю справжнього домашнього тепла й безпеки.

Позаду, біля самого аркового проходу, лунає легкий, майже невагомий шурхіт.

Я миттєво розвертаюся. У дверях кухні стоїть Оленка. На ній надто велика для її тендітного тіла рожева піжама, випрані рукави звисають нижче пальчиків, тонке волоссячко кумедно розпатлане після сну, а в руках вона міцно, майже розпачливо стискає свого потертого дерев'яного зайчика. Вона боязко переступає босими ніжками з ноги на ногу, роздивляючись мене з сумішшю глибокого остраху й непереборної дитячої цікавості.

— Прокинулася? — мій голос у порожньому приміщенні лунає занадто суворо й хрипко. Побачивши, як мала відсахується, я тут же намагаюся пом'якшити тон, роблячи його якомога теплішим: — Доброго ранку.

Вона дрібно киває й робить кілька надзвичайно обережних, лякливих кроків до високого мармурового столу.

— Я... я просто пити хотіла, — ледь чутно шепоче мала, опустивши довгі пухнасті вії й не наважуючись підвести на мене очей.

Я мовчки наливаю в прозору склянку яблучний сік із кришталевого глечика й обережно ставлю її перед нею на самый краєчок мармурового острова. Вона дрібно зітхає, тягнеться крихітними, тремтячими ручками, беручи склянку, але від хвилювання й страху її пальчики здригаються.

Склянка вислизає. Гучний кришталевий дзвін розтинає ранкову тишу, і липкий жовтий сік разом із прозорими бризками й скалками розливається по сніжно-білій глянцевій плитці підлоги.

Дівчинка миттєво стискається в переляканий клубок. Вона відсахується назад, ховає голову в плечі, закриває обличчя руками й заплющує очі, затамувавши подих від жаху. Вона чекає крику. Чекає спалаху гніву, покарання, суворого докору. Цей дитячий страх прошиває моє серце гостріше за будь-яке розпечене лезо. Вона боїться не покарання. Боїться мене.

Усередині мене все перевертається. Але я приборкую це й не роблю жодного різкого руху. Повільно, виважено підходжу до неї й стаю на обидва коліна просто на холодну, залиту соком плитку, абсолютно ігноруючи свої дорогі штани.

— Гей... Мала, ти чого? — тихо, майже пошепки кажу я, беручи з кухонної стійки льняний рушник. — Це просто сік. Усього лише розлитий сік. Бачиш? Нічого страшного не сталося.

Я спокійно, без жодного натяку на роздратування починаю витирати калюжу й прибирати великі скалки. Оленка повільно, з острахом розплющує одне око, потім інше. Вона дивується й заворожено дивиться на мене — великого, суворого й чужого чоловіка, який зараз сидит перед нею на колінах біля її ніг і лагідно, кутиками вуст усміхається їй.

— Ви... ви справді не будете сваритися? — з острахом і надією шепоче вона, дрібно зітхаючи й міцніше притискаючи до грудей іграшку.

— Ніколи, — твердо й карбувально відповідаю я, зустрічаючись із нею поглядом і фіксуючи в ньому кожне слово. — Чуєш мене? Я ніколи у житті на тебе не кричатиму. Що б не сталося.

У цей момент біля дверного проходу кухні лунає тихий, ледь чутний крок. Я підводжу голову й бачу Марію. Вона стоїть на порозі, безсило спираючись плечем об одвірок — бліда, виснажена, з темними колами під очима, але в її погляді, прикутому до нас із донькою, застигла така невимовна ніжність, біль і безмежна вдячність, що до мого горла підступає тугий, пекучий клубок. Вона бачить нас. Бачить, як я — пихатий і гордий Андрій — стою на колінах перед її дитиною, захищаючи її від власних страхів.

Наші погляди перетинаються в натягнутому повітрі кухні, і між нами знову спалахує той самий божевільний електричний струм, той невидимий зв'язок, який не змогли вбити ані сім років розлуки, ані запекла ненависть, ані мої звинувачення.

— Нам час, — відсторонено кажу я, сухо відчищаючи долоні, підводючись на ноги й миттєво повертаючи собі звичну маску суворої стриманості. — За п'ятнадцять хвилин машина чекає біля будинку.

Перед самим виходом до передпокою тихо заходить викликаний мною ще звечора лаборант із приватної клініки. Поки Марія збирає документи, чоловік у білому халаті дістає з валізки стерильні контейнери. Оленка знову насторожено стискається, але я стаю поруч і обережно торкаюся її плечика, даючи зрозуміти, що їй нічого не загрожує. Лаборант швидко й майже безболісно проводить м'якою ватною паличкою по внутрішньому боці щоки дівчинки, а потім бере і мій зразок букального епітелію. ДНК-тест. Мені потрібен офіційний, підтверджений документально папір для юристів, хоча, дивлячись у її очі, я вже й без жодних лабораторій відчуваю рідну кров. Зразки запечатують і миттєво відправляють на експрес-аналіз — результат буде готовий уже сьогодні.

О восьмій ранку наш чорний позашляховик безшумно зупиняється біля віддаленого заднього фасаду обласного Онкоцентру. Тут немає натовпу пацієнтів і галасу — лише зачинений приватний VIP-вхід, біля якого нас уже тривожно чекає особистий помічник професора Коваля.