Глава 7. Марія

Двері зачиняються, але важка тиша в кімнаті триває лише кілька хвилин. Я навіть не встигаю вкласти Оленку, яка вкрай виснажена емоціями й враженнями цього божевільного дня, з дитячим захопленням і острахом роздивляється величезне, м'яке ліжко. Латунна ручка дверей знову повільно повертається. Без жодного стуку чи попередження Андрій заходить усередину.

Він крокує впевнено й стримано, тримаючи в руках кілька аркушів офіційного паперу та дорогу ручку. Його погляд сухий, повністю позбавлений будь-яких теплих емоцій, а риси обличчя здаються висіченими з темного граніту. У кожному його русі відчувається звична владність людини, яка звикла контролювати геть усе.

— Це формальна згода на проведення експрес-тесту ДНК, — його голос звучит рівно, карбувально, без найменшого коливання чи сумніву. — Забір генетичного матеріалу зроблять завтра вранці просто тут. Мені потрібні юридично бездоганні докази, а не твої сльози й слова.

Він простягає мені папери. Я не вагаюся жодної секунди. Мені немає чого приховувати, немає потреби щось вигадувати чи викручуватися. Обережно переклавши голівку Оленки на шовкові подушки, я беру з його холодних пальців ручку й швидким, але абсолютно впевненим розписом ставлю свій підпис під кожним пунктом угоди.

Андрій на мить застигає. У його сіро-блакитних очах на частку секунди промигає тінь глибокої розгубленості — він явно очікував мого страху, суперечок, істерики або бодай спроби затягнути час. Але я просто повертаю йому підписаний документ і дивлюся просто в очі — спокійно, безвиходно й виснажено.

— Це все? — тихо запитую я, закладаючи пасмо волосся за вухо.

Він забирає папери, на мить стискаючи їх так міцно, що цупкий білий аркуш згинається й тріщить під його пальцями.

— Ні, не все, — сухо попереджає він, карбуючи кожне слово з крижаною суворістю. — Завтра о восьмій ранку ми їдемо на повторне, повне обстеження до мого лікаря. В Онкоцентр. Я не вірю діагнозам із приватних контор.

У його тоні відчувається жорсткий, непохитний сумнів, але всередині мене це не викликає жодної хвилі обурення чи бажання захищатися. Мені навіть не хочеться сперечатися чи доводити свою страшну правоту. Я занадто добре, аж до нудоти, відчуваю власне тіло. Ця виснажлива, липка слабкість, що підступає гарячими хвилями, постійний тупий, гнітючий біль, що розливається глибоко під ребрами, і чітке відчуття, ніби саме життя по краплині витікає з мене щодня... Я абсолютно переконана у своєму смертному вироку. Стрес останніх днів лише прискорив те, що й так було неминучим. Жоден професор чи світило медицини у світі не змінить того, що я відчуваю кожною клітиною свого згасаючого тіла.

— Як скажеш, Андрію, — відповідаю я з тихою, виснаженою покорою. — Якщо тобі це потрібно для заспокоєння — ми поїдемо.

Він повільно киває, затримує на мені свій важкий, випробувальний погляд ще на кілька довгих, пекучих секунд, а потім розвертається й мовчки виходить із кімнати, безшумно зачиняючи за собою двері.

Глибока ніч опускається на маєток важкою, непроглядною ковдрою.

Оленка засинає майже миттєво, згорнувшись калачиком під м'якою плетеною ковдрою. Її дихання рівне, глибоке й спокійне — уперше за довгі тривожні місяці вона заснула без страху, плачу й кошмарів, неусвідомлено почуваючись у повній безпеці під цим надійним дахом.

Але до мене сон так і не приходить. Я лежу на самому краю широкого ліжка, випроставшись струною, і розгублено дивлюся на темну стелю, де переплітаються тіні від нічного саду. Все тіло ниє від пекельної втоми, а думки кружляють у божевільному, болісному танці, розриваючи душу на частини.

І раптом крізь важку, дзвінку тишу нічного будинку я чую глухі, розмірені кроки.

За зачиненими дверима, у прохолодному й темному коридорі, хтось повільно ходить туди й назад. Тверда, важка, карбувальна хода, яку я впізнаю з тисячі інших. Це Андрій. Він не спить. Він годинами міряє кроками простір біля нашої кімнати, раз у раз зупиняючись просто поруч із дверима, ніби сторожуючи наш сон і намагаючись приборкати власні внутрішні шторми.

Я заплющую очі, слухаючи цю ритмічну луну його кроків за тонкою стіною. І в цій нічній тиші, серед глухого болю й лякаючої невідомості, моє виснажене серце вперше за довгий час відчуває дивне, болюче й солодке тепло. Вона тут. Її батько поруч. І він уже захищає її від усього світу, навіть якщо сам поки що не ладен цього визнати