Глава 6. Андрій

Масивні ковані ворота маєтку безшумно зачиняються за моїм позашляховиком, остаточно відрізаючи нас від решти світу. Я вимикаю двигун, але ще кілька секунд просто сиджу в глухій тиші салону, міцно до білизни кісточок стискаючи шкіряне кермо. У дзеркалі бачу, як Марія важко заплющує очі, спираючись потилицею об підголівник, а Оленка, перелякана цією раптовою тишею, міцно тулиться до її виснаженого тіла, шукаючи захисту й тепла.

Я виходжу з машини, відчиняю їм двері й першим заходжу до будинку. У просторому холі панує прохолодна, дещо гнітюча тиша, і кожен квадратний метр тут здається просякнутим болючим минулим. Це місце будувалося й облаштовувалося тоді, коли я був наївно переконаний, що ми житимемо тут разом до кінця днів. Усе довкола досі береже її привид, її невидиму присутність — у м'яких, світлих тонах інтер'єру, у величезних панорамних вікнах, тканину для фіранок до яких вона колись годинами вибирала зі сміхом і дитячим захватом.

Прислуга — економка пані Стефа й дворецький — застигають на місці, коли бачать, кого саме я привів до будинку. На їхніх обличчях читається невимовний, майже священний шок. Вони чудово пам'ятають Марію. І вони так само добре знають, що після її раптового зникнення сім років тому це ім'я было під суворою, категоричною забороною в моєму домі.

— Жодних запитань, — коротко й карбувально відрізаю я, зупиняючи розгублений порив Стефи одним-єдиним холодним поглядом. — Приготуйте щось легке й ситне на вечерю і принесіть у східне крило.

Я особисто веду їх широкими мармуровими сходами на другий поверх. Спостерігаю краєм ока, якою непомірною ціною Марії дається кожен зроблений крок. Вона тримається за різьблені перила тремтячими, побілілими пальцями, її коліна зрадницьки підгинаються, а обличчя з кожною секундою стає дедалі блідішим, набуваючи лякаючого воскового відтінку. Вона тримається виключно на залишках власної запеклої впертості й левової гордості, не дозволяючи собі видати слабкість чи попросити про допомогу.

— Я заберу ваші речі, — глухо кажу я, зупиняючись біля дверей гостьової кімнати, і спускаюся назад до машини.

Відкривши багажник, я на мить замираю. Там лежить лише одна невелика, добряче потерта валіза й маленький дитячий рюкзачок. Більше нічого. Увесь їхній статок, усе їхнє життя вмістилося в ці дві скромні сумки...

Я піднімаю речі нагору й заношу до світлої кімнати в східному крилі. Відкрита блискавка на бічній кишені валізи викриває випрану рожеву кофтинку та потерту дерев'яну іграшку — зайчика, якого мала так розпачливо притискала до себе в холі. Я мимовільно зупиняюся й повільно торкаюся м'якої тканини цього крихітного одягу. І всередині мене все перевертається, закипаючи божевільною сумішшю люті, болю й нищівного безсилля. Це не вистава. Це не підступна гра й не маніпуляція. Це реальне, незахищене життя дитини, яку від мене ховали чотири довгих роки. І реальний, смертельний жах, який зараз чорною тінню нависає над ними обома.

У кишені штанів різко вібрує телефон, розриваючи тишу. Я виходжу в порожній, прохолодний коридор і натискаю на прийом.

— Андрію, — голос Міші в слухавці лунає важко, глухо й похмуро, без жодної тіні його звичної іронії чи легковажності. — Я особисто перевірив ті папери з приватної клініки. Діагноз... дійсно паршивий, старий. Документи справжні, підписи й печатки реальні. Четверта стадія, метастази. Лікар підтвердив, що висновок видавав саме він.

Мій кулак із силою стискається до хрускоту в суглобах, а в скронях починає болісно й важко пульсувати гаряча кров.

— Але я не звик наосліп вірити висновкам однієї приватної контори, — продовжує Міша, і в його голосі з'являються ділові, зібрані нотки. — Я вже зв'язався з нашим Онкоцентром і особисто домовився з професором Ковалем. Він найкращий фахівець у країні. Завтра о восьмій ранку він чекає вас на повторне, повне обстеження.

— Зрозумів. Дякую, Мішо, — скидаю виклик, не в силах сказати більше жодного слова.

Кілька секунд я просто стою в порожньому, залитому вечірнім світлом коридорі, заплющивши очі й намагаючись опанувати себе, приборкати панічний страх і натягнути звичну маску крижаної байдужості. Четверта стадія... Три місяці... Ці жахливі слова лунають у голові, мов важкий дзвін у порожньому колодязі.

Я глибоко вдихаю повітря, розвертаюся, повільно повертаю бронзову ручку й заходжу до кімнати Марії.