Глава 5. Марія

Стеля над головою повільно перестає плисти, а приємна прохолода від води на щоках і скронях повертає мене до жорсткої реальності. Я повільно розплющую повіки й одразу впираюся поглядом у застигле, мов витесане з граніту, обличчя Андрія. Він нависає наді мною — суворий, темний, наче грозова хмара.А в його розширених зіницях вирує цілий океан прихованої люті й збентеження. У повітрі кабінету досі висить гіркуватий аромат його дорогих парфумів, вишуканий і знайомий до болю, від якого все всередині стискається у тісний вузол.

— А тепер поясни мені, Маріє... Чия це дитина і що це за вистава? — його голос прорізає тишу кабінету, наче тонке лезо. Карбуючи кожне слово з нищівним холодом.

Перемагаючи липку нудоту, запаморочення й тупий, ниючий біль у боці, я примушую себе сісти на м'якому шкіряному дивані. Кожен рух дається з невимовним зусиллям, ніби моє тіло вагою в тонну, але я випрямляю спину й високо піднімаю підборіддя. Я не можу дозволити собі розклеїтися. Не зараз. Мені потрібно вистояти цей бій. Заради доньки.

Оленка миттєво тулиться до мого боку, перелякано ховаючи обличчя в мене під пахвою. Вона стискає мою сукню своїми маленькими пальчиками, затамувавши подих. Я обіймаю її за тендітні плічка, відчуваючи, як дрібно тремтить її маленьке тіло, і натягую на себе свій найкращий захисний фасад — непохитний, спокійний і холодний.

— Це твоя донька, Андрію, — вимовляю я твердо, позбавивши голос будь-якого трепету, і дивлюся йому просто в очі. — Можеш робити тест ДНК, замовляти будь-які генетичні експертизи — мені приховувати нічого. Я не збираюся нічого доводити тобі на словах чи благати про віру.

Він навіть не здригається від моїх слів, тільки його сіро-блакитні очі, ті самі, що й у дівчинки поруч зі мною, спалахують небезпечним, обпікаючим вогнем. У його погляді зіткнулися недовіра, гордість і глибока, задавнена образа.

— Я прийшла сюди не по твої статки й не по твої мільйони, — продовжую я, сильніше притискаючи до себе Оленку, щоб передати їй хоч трохи свого тепла. — Мені від тебе не потрібно жодної копійки, жодного клаптика твого майна. Мені потрібне лише одне... Твоє слово, що ти подбаєш про неї. Що ти забереш її до себе, виростиш і захистиш... коли мене не стане.

Андрій робить різкий крок уперед, скорочуючи відстань між нами до мінімуму. І в його погляді спалахує запекла, накопичена роками лють. Він нахиляється нижче, і я відчуваю гарячий подих на своєму обличчі.

— Подбаю?! Коли тебе не стане?! — виціджує він крізь міцно зчеплені зуби, подаючись уперед усім тілом. — А де ти була сім років, Маріє?! Чому тоді втекла, кинувши мені в обличчя, що між нами все скінчено? Чому зрадила мене, знищила все, що ми будували?А тепер з'являєшся з дитиною й вимагаєш якихось обіцянок?!

Його слова вдаряють просто під дих, вибиваючи з легенів залишки повітря. Зрада... Боже, якби ж він тільки знав справжню ціну моєї тодішньої втечі! Якби знав, від чого мені довелося відмовитися й крізь яке пекло пройти, щоб зберегти це маленьке життя, яке зараз тулиться до мого боку!

У грудях розливається такий пекучий, нищівний біль, що я на мить заплющую очі, задихаючись. Горло стискає важкий спазм, до пекучих повік підступають гарячі сльози, які я зусиллям волі затовхую глибоко всередину. Я не можу сказати йому правду про минуле. Не зараз. Не тут, де кожна згадка розриває серце на шматки.

Я лише мовчки дивлюся на нього, і в моєму мовчанні — увесь розпач, уся гіркота й виснаження останніх років. Я заплющую очі й повільно хитаю головою, відвертаючись до вікна.

Андрій важко й уривчасто дихає, пильно спостерігаючи за кожною мікромімікою мого обличчя. Його щелепи зчеплені так міцно, що гострі вилиці здаються витесаними з каменю. Зрозумівши, що відповідей про події минулого він від мене зараз не почує, Андрій рішуче повертається до робочого столу. Одним широким рухом він хапає мою сумочку й зв'язку ключів, яка випала з моїх рук під час непритомності.

— Розберемося, — відрізає він уривчастим, холодним тоном, що не терпить жодних заперечень. — І з твоїми заявами, і з цими медичними паперами. А зараз ви обидві їдете зі мною в мій будинок.

— Андрію, ні... — я здригаюся й роблю спробу підвестися з дивана. — Нам це не потрібно. Ми поїдемо додому, до себе...

— Це не обговорюється, Маріє, — глухо перебиває він, навіть не повернувши голови, і вказує ручкою на двері. — Ви не зробите більше жодного кроку без мого відома.

Салон чорного позашляховика Андрія зустрічає нас приглушеним шелестом кондиціонера й м'яким ароматом дорогої шкіри. Автомобіль плавно й безшумно ковзає вулицями розпеченого міста. Я сиджу на задньому сидінні, міцно притискаючи до себе Оленку, чиє маленьке серденько досі калатає від пережитого переляку.

Донька вже не плаче, але її великі сіро-блакитні очі невідривно прикуті до дзеркала заднього виду. Вона заворожено, з дитячою цікавістю й страхом спостерігає за чоловіком за кермом . За його широкими плечима, суворим, напруженим профілем і за тим, як упевнено й легко його великі пальці стискають шкіряне кермо.

Вона неусвідомлено шукає в ньому знайомі риси. Свої власні риси.

Андрій кидає короткий, уважний погляд у дзеркало й раптом зустрічається очима з дівчинкою. На мить його застигле, суворе обличчя здригається, а риси помітно пом'якшуються. Оленка дрібно зітхає й облизує пересохлі від спеки та сліз губи, але погляду не відводить.

Він мовчки тягнеться до підсклянника між передніми сидіннями, дістає пляшку чистої негазованої води, спритним рухом відкручує кришечку й повертається всім корпусом до заднього сидіння.

— Тримай, — його голос звучить незвично тихо й глибоко, повністю позбавлений тієї холодної суворості, якою він шмагав мене в кабінеті. Він обережно простягає пляшку малій. — Пий повільно, не поспішай.

Оленка здригається від несподіванки, але невідривно дивиться на його обличчя. Потім вона повільно простягає свої маленькі долоньки й обережно бере пляшечку, випадково торкаючись батьківських пальців.