Глава 4. Андрій

Світ довкола розпадається на фрагменти. Вона падає. Падає просто в мої обійми, безвільна й невагома, наче в ній більше немає жодної краплі життя. Руки самі, випереджаючи будь-які думки, міцно стискають її худенькі плечі, не даючи впасти на холодний, бездушний мармур.

— Мамо! Мамочко! — пронизливий дитячий крик розрізає тишу холу, мов лезо.

Мала заходиться сльозами, перелякана до смерті. Вона панічно хапається крихітними, вологими від спеки пальчиками за мою штанину, тулиться до мене, ніби я — її єдиний порятунок серед цього пекла. Усередині все перевертається. Мій власний пульс божевільно стукає в скронях, а сотні очей навколо випікають спину. Натовп завмирає від шоку, хтось уже тягнеться до телефонів.

— Назад! Жодної зйомки! — ричу я охоронцям, і ті миттєво стіною перекривають роззявам огляд.

Я легким рухом підхоплюю Марію на руки. Вона неприродно легка — майже невагома.

— За мною! — кидаю малій і стрімко рушаю до приватного ліфта.

Маленька дівчинка, дрібочучи ніжками й заплутуючись у власній спідничці, біжить слідом, не випускаючи з кулачка край мого піджака. Вона схлипує так розпачливо, що в моїх грудях важчає й стискається кожен м'яз.

Ми влітаємо в кабіну VIP-ліфта. Двері безшумно зачиняються, відрізаючи спалахи, шепіт і задушливий простір холу. У замкненому дзеркальному кубі лишаємося тільки ми троє. Я важко дихаю, тримаючи Марію біля серця, і мимовільно переводжу погляд униз. Мала стоїть поруч, закинувши голову. З її сіро-блакитних очей — моїх очей — рясно котяться сльози. Вона дивиться на мене з таким дитячим благанням і острахом, що на мить мені бракне повітря.

18-й поверх. Двері розсуваються, і я стрімко вбігаю до кабінету.

Міша, який чекав на мене всередині, здригається й підривається з місця. Його очі розширюються від подиву, коли він бачить мене з непритомною жінкою на руках і заплаканою дитиною поруч.

— Андрію?! Що за...

— Мовчи, Мішо! — відрізаю я, не даючи йому договорити.

Я розмашистими кроками підходжу до шкіряного дивана й обережно, затамувавши подих, кладу Марію на м'які подушки. Вона лежить нерухомо. Обличчя бліде, як крейда, губи безкровні, а повіки навіть не тремтять.

Паніка, яку я роками так старанно придушував, підступає до горла. Я кидаюся до приватної ванної кімнати при кабінеті, відкручую кран і набираю в долоні крижану воду. Повертаюся назад, стаю на коліна біля дивана й обережно збризкую водою її обличчя, торкаючись тремтячими пальцями гарячих скронь і худих щік.

— Маріє... Прокинься, Маріє! — мій голос ламається, втрачаючи весь свій сталевий вишкіл.

Мала Оленка негайно припадає до маминої руки, зариваючись носом у її долоню, і безперестанку шепоче: «Мамочко, мам, ну розплющ очі...».

Я витираю вологу з обличчя Марії, серце калатає десь у горлі. Тоді з силою втискаю цупку медичну папку в руки Міші, який приголомшено застигає поруч.

— Виклич Степановича! І негайно перевір ці папери, — мій голос знову звучить наче вирок, хоча всередині все палає. — Залуч кращих фахівців, підніми всі зв'язки. Я повинен знати про цей діагноз усе. Всю правду до останнього слова, чув мене?!

— Уже біжу! — Міша міцно стискає папку й миттєво вибігає з кабінету, зачиняючи за собою важкі двері.

У цей момент з дивана лунає тихий, хрипкий стогін.

Повіки Марії здригаються. Вона повільно розплющує очі, тьмяно й розгублено роздивляючись стелю кабінету. Оленка з радісним писком тулиться до неї, і Марія інстинктивно обіймає доньку, повертаючись до реальності.

Ніжність і полегшення на мить пробивають мою броню, але я одразу ж гашу їх. Я не можу дозволити собі бути слабким. Не зараз, коли все моє життя розпадається на шматки.

Я підходжу до дверей і замикаю їх на ключ, ізолюючи нас від решти світу. Потім повільно розвертаюся, натягую на себе звичну маску крижаної байдужості й карбую кроки до дивана.

Я нависаю над нею, змушуючи свій голос звучати суворо й безжально:

— А тепер поясни мені, Маріє... Чия це дитина і що це за вистава?