Глава 3. Андрій

Я роблю короткий, рішучий жест рукою, і кремезні охоронці негайно відступають, розступаючись у півколо. Кришталева люстра під високою стелею кидає відблиски на дзеркальну мармурову підлогу, а натовп навколо миттєво замирає. Люди: співробітники, випадкові відвідувачі, партнери — затамували подих, з жадібністю спостерігаючи за нами й відчуваючи смак чужого скандалу. Але мені байдуже до них. Мені зараз байдуже до всього світу.

Я карбую кожен крок, натягуючи на обличчя свою звичну броню — холодну, недосяжну маску засновника й керівника «Varshavsky Holdings». Але під цим бездоганно випрасуваним сукном усередині мене все палає, руйнуючи все.

— Якісь проблеми з пам’яттю, Маріє? — мій голос лунає, наче тріск криги під ногами, заповнюючи весь величезний, наповнений людьми хол. — Здається, сім років тому ти ясно дала зрозуміти, що нам більше немає про що говорити.

Кожне слово дається мені з важким боєм, дряпаючи горло зсередини. Я бачу, як вона здригається від мого сухого тону, як на мить заплющує очі, але не відступає й не відводить погляду. Вона стоїть у своїй блідій, простій сукні посеред моєї розкішної скло-гранітної імперії — така тендітна, болісно виснажена, з темно-синіми тінями під очима... Але в її зіницях палає той самий непокірний, знайомий мені вогонь.

А біля її ніг ховається мала. Дитина перелякано стискає вологу від спеки долоньку Марії, гарячково тулиться до її спідниці й поглядає на мене з острахом, ніби на величезного лютуватого монстра. І ці сіро-блакитні очі дівчинки... вони прямо зараз, без зброї, випікають мені душу.

Марія робить крок уперед, долаючи прірву, яку ми будували між собою роками. Від неї віє ледь помітним запахом аптечної задухи, спеки й знайомих парфумів з минулого життя.

— Це Оленка, — її голос ламається, зриваючись на хрипкий, знівечений шепіт, але кожне слово прорізає дзвінку тишу холу, мов загартоване лезо. Вона тремтячим підборіддям киває на дівчинку. — Твоя донька, Андрію. Твоя кров.

У моїх вухах починає безперервно й оглушливо дзвеніти. Донька? Моя кров?

М’яз на моїй щелепі ледь помітно сіпається. Я гарячково намагаюся змусити свій мозок думати раціонально, шукати брехню, підступ, маніпуляцію чи хитро розрахований шантаж... Але я дивлюся на цю маленьку дівчинку, на розріз її очей, на риси обличчя — і розумом непереборно розумію, що це не вигадка. Вона — моя точна копія.

Незграбним, здригаючись у кожному суглобі рухом Марія вихоплює з-під пахви цупку медичну папку й з силою впирає її прямо мені в груди — у мій бездоганно випрасуваний піджак ,прямо туди, де під темно-синьою тканиною божевільно, розганяючи кров, калатає серце.

— А це... — вона сильніше притискає пластиковий край папки до моїх грудей, ніби намагаючись пробити мою залізну броню, — мій смертний вирок. Мені залишилося три місяці.

Ці слова вдаряють у мене з нищівною силою вибуху. Три місяці? Що за марення?! Який вирок?!

Я відкриваю рот, щоб вимагати пояснень, розтрощити її слова на друзки, змусити її зізнатися, що це якийсь дурний, жорстокий жарт, але просто не встигаю.

З її обличчя в одну секунду тікає останній залишок фарб. Очі Марії скліють, втрачаючи фокус, а коліна зрадницьки підгинаються. Вона починає безпорадно падати прямо на холодний, жорсткий мармур.

— Мамо! — пронизливий, сповнений жаху ,дитячий крик лунає на весь атріум.

Усі мої бар'єри, увесь мій виплеканий роками контроль, гордість і образа розлітаються на попіл в одну частку секунди. Тіло спрацьовує швидше за думки. Я роблю стрімкий ривок уперед і в останню мить підхоплюю її за плечі та спину, не даючи вдаритися об підлогу.

Марія безпорадно падає в мої обійми. Вона невагома: лякаючо, аномально легка, ніби з неї справді витекло все життя. Я міцно притискаю її до своїх грудей, відчуваючи, як її голова безвільно відкидається на моєму плечі.

— Маріє! Маріє, розплющ очі! — виривається з мене вже зовсім не мій, а якийсь чужий, хрипкий і здавлений голос.

Навколо зчиняється шум, охорона й секретарка гарячково кидаються до нас, але я бачу лише її бліде, бездиханне обличчя, відчуваю пальцями холодну медичну папку із жахливим діагнозом і чую, як прямо біля моїх ніг заходиться розпачливим плачем маленька дівчинка з моїми очима.