Глава 2. Андрій

Скляна панорама вісімнадцятого поверху відкриває краєвид на розпечене літнє місто, але всередині мого кабінету панує холод. Я стою, зчепивши руки за спиною, і дивлюся, як угорі над дахами плавиться марево від спеки.

— Хтось ,усередині компанії ,продав аукціонні папери конкурентам, Мішо, — мій голос лунає рівно, без зайвих емоцій, але саме цей сухий тон змушує підлеглих бліднути. — Проєкт, у який ми вклали два роки й мільйони євро, тепер під загрозою. І ти кажеш мені, що витік стався без жодного сліду?

Міша — мій начальник безпеки та єдиний, кому я бодай трохи довіряю в цій будівлі, — важко зітхає за моєю спиною:

— Андрію, ми перевіряємо коди доступу й листування серверів. Якщо це хтось із вищого керівництва...

Він не встигає договорити. Двері кабінету розчахуються без попереднього стуку.

Я повільно розвертаюся, збираючись спокійно звільнити того, хто наважився порушити моє головне правило — жодного хаосу. На порозі стоїть моя секретарка Оля. Вона задихалася, обличчя вкрите червоними плямами, а в розширених від переляку очах читається паніка.

— Андрію Сергійовичу... Пробачте! Я намагалася їх зупинити... — вона гарячково ковтає повітря. — Там, унизу, у вестибюлі... Якась жінка з дитиною. Вона буквально проривається через пост охорони! Вимагає вас, кричить, що не піде, поки ви не спуститеся! Охорона не може її вивести, бо вона влаштувала справжній скандал...

— Жінка з дитиною? — я роздратовано зсуваю брови. — І через одну неадекватну, яка вирішила влаштувати виставу в моєму холі, ти вриваєшся до мене під час закритої наради?

— Вона… Вона каже, що це питання життя і смерті… — затинаючись, виправдовується Олена.

— Досить, — холодно відрізаю я, поправляючи лацкани свого темно-синього піджака. — Мішо, зачекай тут. Я особисто спущуся. І якщо охорона на першому поверсі не здатна впоратися з однією істеричкою, сьогодні ж усі підуть на вулицю.

Я виходжу з кабінету. Важкі двері безшумно зачиняються за моєю спиною.

Швидкісний ліфт плавно рухається вниз. Я дивлюся на відлік поверхів на табло: 18... 12... 5... Усередині росте гостре бажання особисто виставити непрохану гостю геть за гранітний поріг «Varshavsky Holdings». Журналісти? Божевільна шанувальниця? Чи якась аферистка, що вирішила витягти з мене гроші за допомогою дитини? Я віддав цьому бізнесу життя Й не дозволю нікому псувати репутацію моєї компанії.

Дзинь.

Двері ліфта м'яко розсуваються у просторому, залитому сонцем, холі першого поверху.

У вестибюлі дійсно панує гармидер. Двоє кремезних охоронців намагаються обережно, але наполегливо відтіснити до виходу худорляву дівчину в блідій сукні. Вона відчайдушно пручається, а поруч із нею, міцно вчепившись у її спідницю, тулиться маленька дівчинка.

Я роблю кілька розмашистих кроків уперед, збираючись вигнати їх геть, але дівчина раптом розвертається на звук моїх кроків.

Повітря в моїх легенях миттєво застрягає.

Світ навколо вимикає всі звуки. Зникає гул кондиціонерів, шум натовпу, голоси охорони.

Це вона.

Марія.

Жінка, яка сім років тому розірвала моє серце на шматки. Жінка, яку я змусив себе ненавидіти, щоб просто не збожеволіти від болю. Вона стоїть переді мною — блііда, виснажена, з темними колами під очима, але це вона.

І перш ніж я встигаю опанувати нищівний шок, мій погляд мимовільно опускається нижче.

Поруч із нею стоїть мала дівчинка, перелякано стискаючи мамині пальці. Дитина піднімає голову й дивиться прямо на мене.

На мене дивляться мої очі. Такі самі сіро-блакитні, з холодним відтінком сталі, які я щоранку бачу в дзеркалі.