Глава 1. Марія

Білий папір вислизає з моїх занімілих пальців, але я стискаю його так міцно, що на щільному аркуші залишаються глибокі вм’ятини від нігтів.

У кабінеті онколога приватної клініки панує оглушлива, майже стерильна тиша, переповнена запахом антисептика та безвиході. Лікар дивиться на мене з тим особливим, важким співчуттям, від якого все всередині перевертається й закипає люттю.

— Три... може, чотири місяці, Маріє, — його голос лунає наче крізь товстий шар вати. — Четверта стадія. Метастази поширилися надто швидко. Мені прикро. Якби ви звернулися раніше...

«Раніше»... Як я могла прийти раніше, коли все моє життя було безперервною боротьбою за виживання? Коли кожна копійка йшла на оренду квартири, їжу та дитячі сукеночки?

Я не пам'ятаю, як підводжуся з крісла. Не пам'ятаю, як виходжу у залитий білим світлом коридор. У руках — лише цей аркуш. Мій вирок. Мій особистий кінець світу.

Я виходжу на ганок клініки. Яскраве літнє сонце б'є в очі.Птахи щебечуть у кронах дерев.Люди кудись поспішають, сміються, живуть... Світ продовжує обертатися, не помічаючи, що мій світ щойно перетворився на попіл.

У затінку парку, біля фонтану ,мене чекає Віка.Моя подруга і єдина людина, кому, здається, справді не всеодно. Ну, з дорослих принаймні. На дерев'яній лавці сидить моя шестирічна Оленка — у рожевому сарафанчику, з великим білим бантом у синяво-чорних кучерях. Вона крутить у руках дерев'яну іграшку й безтурботно наспівує якусь дитячу пісеньку. Така маленька. Така беззахисна.

Коли я підходжу ближче, ноги підгинаються. Сльози, які я стримувала в кабінеті, проривають греблю. Я сідаю на лавку поруч із Вікою, затуляю обличчя тремтячими долонями й ридаю беззвучно.Так, що грудну клітку розриває від гострого болю.

— Маш?! Боже, Машо, що сказав лікар?! — Віка хапає мене за плечі й силою струшує. Її голос твердий, але в очах спалахує паніка. — Опануй себе! Оленка дивиться! Не лякай дитину!

Вона нахиляється ближче, її пальці боляче впиваються в мої передпліччя:

— Що там у висновку? Кажи!

— Мені... мені дано три місяці, Віко... — видавлюю з себе крізь хрипкий, знівечений шепіт. — Три... максимум чотири. Четверта стадія. Сьогодні саме результати прийшли…

Віка блідне, її обличчя стає сірим.Але вона не дає собі розклеїтися. Вона знову струшує мене, повертаючи до тями:

— Ти не маєш права здаватися! Чуєш мене?! Зберися! Якщо тебе не стане — хто захистить малу?! Кому вона буде потрібна в цьому жорстокому світі?! Ти дзвонила мамі? Ти хотіла подзвонити.

Гіркий, отруйний сміх виривається з моїх грудей. Мама...

— Дзвонила, — я витираю сльози, відчуваючи, як у душі закипає давня, невиплакана образа. — Минулого тижня, коли тільки здала аналізи. І знаєш, що вона сказала? У неї в Італії «нове щасливе життя». Вона вийшла заміж за свого заможного чоловіка, який терпіти не може дітей і чужих проблем. Коли я натякнула, що мені важко і я трохи захворіла, вона роздратовано відповіла, що я вже доросла жінка і повинна вирішувати свої проблеми сама, а не сидіти у неї на шиї. Вона не забере Оленку, Віко. Моя власна мати відхрестилася від нас. Оленка їй не потрібна.

Віка замовкає на секунду, її погляд стає важким, жорстким і рішучим. Вона, дивлячись прямо мені в очі, вимовляє слова, від яких у мене стигне кров:

— Тоді залишається лише один варіант. Ти мусиш віддати її батькові.

— Ні! Ні за що! — я хитаю головою, мене проймає крижаний страх. — Ти забула, як ми розійшлися сім років тому?! Він ненавидить мене! Він вважає мене підлою зрадницею. Якщо я з'явлюся на його порозі, він навіть слухати мене не стане! Він вижене мене, як собаку!

— У нього немає вибору! — перебиває Віка, міцно стискаючи мої зап'ястя. — Він її батько! В ній тече його кров! Навіть якщо він ненавидить тебе, Андрій Варшавський не покине власну дитину. Розтопчи свою гордість, Машо. Забудь про образи, про страх, про те, що було сім років тому. Зараз ідеться про життя й майбутнє твоєї доньки. Їдь до Варшавського. Зараз же!

Той вечір і наступна ніч перетворилися на суцільний, затяжний жах.

Я не зімкнула очей ані на хвилину. Поки Оленка тихо спала у своєму ліжечку, я гарячково збирала її речі. Перебирала маленькі сукеночки, шкарпетки.Поклала її улюбленого плюшевого ведмедика... Кожен подих давався з болем у грудях. Моє тіло вже розпадалося — нудота, ниючий біль у боці й нестерпний головний біль нагадували, що годинник мого життя цокає з божевільною швидкістю. Мені лише двадцять шість, а я змушена складати документи й планувати життя моєї дитини після моєї смерті...

Близько п'ятої ранку Оленка солодко потягнулася, розплющила свої великі, синьо-сірі очі — такі самі, як у нього — і тихо запитала:

— Мамочко... чому ти плачеш? Ти знову не спала?

Я присіла біля її ліжечка, здуваючи темне пасмо з її чола, і змусила себе усміхнутися крізь пекучі сльози:

— Все добре, моє сонечко. Просто... ми сьогодні їдемо у дуже важливе місце. Поїдемо знайомитися з твоїм татом.

Вона здивовано кліпала оченятами, адже я ніколи раніше не говорила про нього. Для неї тато був лише казковим персонажем із моїх обережних відповідей.

І ось ми тут. Дорога на таксі здавалася нескінченним кошмаром. Я дивилася у вікно на місто, яке пролітало повз, і відчувала, як з кожною хвилиною з мене витікають рештки сил. Смерть уже розпускала свої метастази всередині мене, але я стискала маленьку, теплу долоньку донечки, як свій єдиний рятувальний круг.

Таксі зупиняється біля величного, дзеркального хмарочоса з темного скла та похмурого граніту — головного офісу «Varshavsky Holdings».

Це вже не перший мій візит сюди. Сім років тому я бувала в цій будівлі. Але тоді я приходила сюди зовсім іншою — закоханою, наївною, щасливою дівчиною, яка щиро вірила, що наш світ із Андрієм буде вічним. А сьогодні я прийшла сюди як привид. Як мати, що молить про милосердя й захист для своєї дитини.

Серце калатає об ребра з божевільною швидкістю, у скронях стукає молот. Що, як він відмовиться зустрітися? Що, як вижене геть, навіть не глянувши на папку з аналізами? Сім років тому між нами пролягла прірва з брехні, жорстокості та болю.І я не знаю, чи залишилася в його закованому в броню серці бодай одна крапля співчуття щодо мене. По суті, він і не зобов'язаний мені співчувати.