Розділ 19

Розділ 19

Я гарячково вдихнула, змушуючи себе дивитися прямо йому в очі. Але його погляд... Він зачаровував, гіпнотизував, немов затягував у пастку, з якої неможливо вибратися.

- Ні, не брешу, - вперто повторила я, але голос зрадницьки здригнувся.

Влад провів пальцями по моїй щоці - повільно, вивчаючи, немов перевіряв, наскільки вистачить моєї витримки.

- Справді не ревнуєш?

Я промовчала.

Чоловік усміхнувся, але в його очах спалахнуло щось нове - азарт, зацікавленість, жага. Невже я замість того, щоб загасити багаття, навмисно підкинула в нього дров?

А потім раптом усе це різко змінила тінь дратівливості на обличчі.

- З тим шмаркачем ти теж тримала дистанцію? Чи це тільки зі мною?

Боже, до чого тут Юра. Про нього ж йшла мова?

Оскільки я не відповіла, Влад припер мене до стіни своїм тілом ще міцніше. Пальці чоловіка ковзнули нижче, до шиї, а потім лягли на ключицю, викликаючи мурашки по всьому тілу.

- Припини... - мій голос пролунав занадто тихо, слабко для опору.

- Скажи мені, що не хочеш цього, - проричав у губи. - І я зупинюся.

Мені довелося заплющити очі і стиснути пальці в кулаки, щоб боротися зі зрадницьким жаром, який спалахнув усередині. Скажи. Просто зупини його!

Але слова міцно застрягли в горлі. Схоже, що я тупо здалася...

- Так і думав, - прошепотів він знущально і наступної миті тиск зник.

Мене відпустили. Чуючи, як голосно стукає серце, зірвалася з місця і в одну мить замкнулася в дитячій. Підперла спиною двері, а до грудей притулила обидві долоні. Ніби тільки так могла заспокоїти божевільне серцебиття. А воно підступно все прискорювало темп, немов набирало швидкості на трасі.

- Та заспокойся вже ти, ненормальне... - прошепотіла сама собі й прислухалася до шерехів за дверима.

Здається, Влад повернувся до себе, але двері не зачинив. Думав, що я можу повернутися? Ні! Пора закінчувати це божевілля, бо ні до чого доброго наша взаємна пристрасть не приведе в майбутньому.

***

- Владиславе Вікторовичу, я хочу з вами поговорити.

Два дні він ігнорував мене, прикривався щільною зайнятістю і тим, що залишився без помічника. А без Олексія він, як сам сказав, як без рук. І інших помічників біля себе не визнавав.

Дивом спіймала Войтенка на кухні, перш ніж він встиг поїхати. Влад зміряв мене дивним поглядом: чи то байдужим, чи то роздратованим. І відмахнувся, як від надокучливого комара:

- Мені ніколи.

Він одним ковтком допив каву і, поставивши кухоль на стіл, вийшов із кухні. Але я не збиралася здаватися так просто. Вилетіла за ним аж у двір. Встигла вхопитися за дверцята автівки перш, ніж чоловік сів за кермо.

- Лише п'ять хвилин, будь ласка!

- П'ять хвилин? - знущально перепитав і подивився на годинник. - Ти бачиш, що я втратив на цілий довбаний місяць помічника через тупу аварію. Вважаєш, що тепер у мене сила-силенна вільного часу? Якщо так хочеться поговорити, тоді сідай за кермо і вези мене в офіс. А дорогою розкажеш, що ж такого термінового сталося.

- Але я не вмію... - здивовано вигукнула і зиркнула на сидіння водія, ніби реально могла сісти і поїхати.

- Так, усе, Ліно, поговоримо ввечері.

Він грубо відірвав мою руку з дверцят і в одну мить застрибнув у авто. Була спокуса юркнути на сидіння пасажира, але передумала. Гаразд, час до рочку ще був. І поговорити ввечері звучало логічно. Але все ж вирішила уточнити:

- Розмова про Алісу, будь ласка, не забудьте!

Він спочатку напружився, а потім видихнув і кивнув.

- Добре.

Може Влад думав, що йтиметься про наші дивні «гойдалки» у стосунках, тому так гостро відмовлявся слухати? Проте Войтенко поїхав, а я повернулася додому.

І не було печалі, як то кажуть...

Тільки я піднесла виделку до рота, як на кухню, немов фурія, влетіла Оксана. І добре, що я не встигла взяти їжу, бо нахабна тітка раптом схопила мене ззаду за волосся. Стиснула його в кулак і боляче потягнула назад. Мимоволі я вигнулася до неї, бо біль затуманив очі сльозами.

- Ти що, мала засранка, собі дозволяєш?!

- Відпустіть мене... - прохрипіла, але божевільна тітка смикнула за волосся сильніше.

Настільки, що сльози бризнули з очей, і я нічого не могла з цим вдіяти.

У голові промайнула тисяча варіантів, але в чому конкретно була моя вина? Їй Войтенко щось розповів? Про наші поцілунки?

Поки тягнулася до її рук, жінка витягла айфон і піднесла його до мого обличчя. Але я не могла побачити, що там зображено, бо сльози заважали!

- Що це, чорт забирай, таке?! - заволала Оксана на вухо, але ясніше не стало.

Довелося довго моргати, щоб, нарешті, побачити пост у соцмережі. Там були зображені ми з Владом у лікарні. Якраз той момент, коли я обійняла його, а він мене у відповідь. Не стала читати підпис, та й не змогла б, бо літери пливли перед очима. Зате прочитала розлючена до крайньої точки кипіння блондинка:

- «Хто це - нова пасія Владислава Войтенка чи мати його позашлюбної дитини?!» Як ти мені це поясниш, а, нянько?!

- Це не те, про що ви подумали... - я спробувала вирватися, але Оксана тільки сильніше стиснула моє волосся, через що я мимоволі піднялася зі стільця.

Білявка одразу штовхнула мене в бік кухонного столу. Я вдарилася стегном, зашипіла від болю, але не збиралася мовчати:

- Там усе взагалі не так було, - спробувала пояснити їй, але де там...

- Замовкни! - Оксана, здається, втратила контроль.

Її очі кидалися блискавками, а руки тремтіли від люті. Усе це лише доводило, що в неї до Войтенка аж ніяк не дружні почуття. А я раптом стала в неї на шляху.

- Думаєш, я повірю в твої казки? Ніби я не бачу, як ти в'єшся навколо Влада, як липнеш до нього за будь-якої зручної нагоди?!

Вона знову схопила мене, цього разу за плечі, і струснула. Голова зметнулася назад, але я не здалася. Трималася на думці, що маю залишитися поруч з Алісою в будь-який спосіб. І якщо для цього потрібно буде вбити в собі будь-які прояви закоханості, то так тому і бути.