Розділ 18

Розділ 18

- Прийміть мої щирі співчуття. Ми зробили все від нас залежне, але в чоловіка були травми...

- Ні! - закричала на нього, обірвала речення, бо не бажала приймати правду. - Я не можу його втратити! Адже ми... я... він мені... я його...

На язиці крутилося зізнання в тому, у чому я відмовлялася признаватися собі навіть у думках.

- Ангеліна?

Я здригнулася. Світ на мить завмер. Цей голос...

Розвертаючись, я боялася дихати. Побоювалася, що примарилося на тлі дикого стресу і мене насправді ніхто не кликав. Але ось же він, Влад!

Обличчя бліде, на носі, скроні та лобі подряпини. Помітила, що сорочка трохи розірвана і в крові, але він живий! Він тут!

Секунду я просто дивилася йому в очі, бо все ще не вірила. А потім ноги самі понесли мене вперед. Кинулася до нього, вчепилася пальцями в його сорочку, уткнулася в груди й розридалася. Лисичка теж завила. Ми обидві ридали. Вона - від переляку, а я - від полегшення.

- Чорт... - Влад міцніше обійняв мене, але я продовжувала плакати й тремтіти. - Тихіше, я тут. Я тут, чуєш?

Нічого не могла відповісти. Тільки судорожно вдихала його запах, переконувалася, що це не сон. Плечі тряслися, адже я все плакала, не в силах була зупинитися. Мене ніби прорвало.

- Ти... ти... живий, - видавила крізь схлипи. - Мені сказали...

- Я в порядку. - Він провів долонею по моєму волоссю і міцніше притиснув нас з Алісою.

Ось уже кого точно нічого не хвилювало. Вона тягнулася ручками до Влада, і я хотіла її віддати, але в останню хвилину передумала. Уперто відсторонилася, адже не ясно, які в чоловіка травми.

- Що сталося? - я подивилася йому в очі, у моїх стояло море сліз.

Не могла їх змахнути, бо одна рука була зайнята малечею, а іншою я все ще утримувала Влада за сорочку. А раптом би він зник, як плід моєї уяви?

Тоді Войтенко, не замислюючись, обережно змахнув сльози, промокнув їх пальцями і повів мене геть із лікарні.

- Йдемо звідси, навколо снують журналюги в надії на сенсацію.

Він сам викликав для нас таксі, але мовчав, поки їхали. Лише втомлено відкинув голову на сидіння, та й я не хотіла зайвих слів. Мене знатно прокотило емоційно, ніби на американських гірках. Здавалося, що я морально була висушена, як фрукти в дегідраторі...

- Сходжу в душ, - тільки й сказав він, щойно ми переступили поріг будинку.

Я за цей час переодягла і вклала Алісу. Стало дико від того, що я потягла її з собою, але іншого варіанту все одно не було. На щастя, дівчинка заснула швидко.

А я все ще хотіла дізнатися, що ж сталося, тому увійшла в кімнату Влада. Він якраз вийшов із душу тільки в рушнику, сів на ліжко і жорстко протер обличчя долонями.

- Йди присядь, - поплескав поруч із собою по ліжку, я підкорилася.

І поки ми обоє мовчали, згадала раптом, що наговорила в пориві відчаю перед лікарем. О, господи... Я ж... ледь не зізналася в коханні до Влада! Як багато він міг почути?

Тепер, коли емоції вщухли й страх перестав у буквальному сенсі душити мене, - злякалася. Ну, я не могла так швидко назвати свої почуття коханням. Може, симпатією, прихильністю, вдячністю, але... до кохання ще точно не дотягувало. Чи я брехала собі?

- То що трапилося? - заговорила перша, бо не хотіла відповідати на незручне запитання. - І хто помер, боже...

Розуміючи, що перед очима знову все пливе, пригорнулася до руки Влада. А він одразу притиснув мене за плече до себе. Тепло було поруч із ним, спокійно. Мирно, як ніколи раніше...

- Я й гадки не маю, хто там помер, - він зітхнув, - нас підрізав якийсь недоумок і пів години, поки їхав патруль, виносив нам мозок обвинуваченням. Не хвилюйся, ми з Олексою відбулися легкими травмами, нічого серйозного.

Нічого. Серйозного. Та я ж мало сама там не померла від страху, коли мені повідомили, що Войтенко...

- Мені сказали, що ти загинув... - пропищала від жаху, на що він хмикнув.

- Саме я? Так і сказали: Влад Войтенко?

Він насупився, але і я теж. Якщо чесно, я вже не могла згадати подробиці. Чи називала я його ім'я?

- Я була в дикому страхітті, не пам'ятаю, що говорила...

- Не пам'ятаєш? - він вигнув брову і додав: - Здається, ти ридала про те, що не можеш мене втратити.

Я здригнулася. Серце пропустило удар, а потім стукнуло так голосно, що, здалося, його міг почути і Влад.

- Ти... усе неправильно зрозумів, - я різко відвела погляд, але він спіймав моє підборіддя пальцями і змусив подивитися йому в очі.

- Правда?

Очі спалахнули незрозумілою емоцією. Злістю? Зацікавленням? Бажанням докопатися до правди?

Я заплющила очі на секунду, не в силах витримати пильний погляд. Звичайно, я ридала. Адже думала, що втратила його. Але хіба це щось змінює?

- Владе, я злякалася. Звісно, що наплела всякого.

- Просто злякалася?

Він продовжував дивитися на мене, але його пальці вже трохи сильніше стиснули моє підборіддя. Ніби намагалися насильно витягнути з мене правду. Але що мені йому сказати? Прикритися Алісою? Чи наполягати на затьмаренні розуму?

- Чорт забирай, я думала, що тебе більше немає! - нарешті зірвалося з губ, і я сама злякалася того, скільки болю відбилося в голосі. - А я з Алісою на руках і... - замовкла, бо звернула не на ту доріжку.

Він раптом усміхнувся - не весело, гірко.

- Отже, не можеш мене втратити тільки тому, що в тебе тоді знову заберуть Алісу?

Я не знала, що сказати. Бо так, я боялася і цього теж. Але чи тільки в Лисичці вся справа? Чи я просто не готова зізнатися у власних почуттях?

- Так... - автоматично відповіла, не бачила іншого виходу.

Якщо зізнаюся хоч у краплині симпатії, то це стане моїм вироком. Хіба було в нас із Владом майбутнє? А якщо в якийсь момент він зрозуміє, що ми не підходимо одне одному, то що зі мною буде після? Усе, чорт забирай, упиралося в Алісу...