Розділ 7

Розділ 7

Я зковтнула клубок у горлі і вчепилася пальцями в його рукав. Серце калатало, як загнане звірятко, бо коханий говорив правильні слова, але...

- Ти важливий, Юро. Але я не можу вчинити інакше. Вона дитина, якій... - він не дав договорити:

- Я втомився від твого вічного почуття обов'язку. Від того, що ти руйнуєш себе і своє життя! Якого біса, Ангел?! Чому ти не можеш просто бути зі мною? Давай одружимося і народимо свою дитину!

Здалося, що він словами вдарив мене в сонячне сплетіння: я вдавилася повітрям і закашлялася. Та що з ним не так?! Сльози обпекли очі, я різко видихнула і хитнула головою.

- Замінити Алісу іншою дитиною? Ти ж знаєш, що крім неї в мене більше нікого не залишилося! - проридала в розпачі й ударила коханого кулаком у груди.

Ридання рвалися зсередини, розривали мені серце на шматки, але подумки боролася із собою. Може, як він висловився, я й руйнувала своє життя, але з власної волі! Плювати на решту.

Батька ми не знали, мама померла давно, а мною багато років опікувалася старша сестра - Рита. І найменше, що я могла зробити для неї - подбати про доньку. Про Алісу! Знаючи все це, Юра реально пропонував мені просто взяти й віддати дитину Войтенку? Забути? Зрадити?

Він ніби побачив усе це в моїх очах і завмер. У його ж вирах промайнуло щось схоже на біль. А потім Юра відвів погляд і тихо розсміявся. Гірко і знесилено. Зрозумів, що зі мною далі нерозумно вести бесіду.

- Усе ясно... - він втомлено провів рукою по волоссю. - Роби, як знаєш. Тільки врахуй - якщо ти підеш зараз, то шляху назад може не бути.

Я затремтіла. Усе стискалося всередині, тріщало, опиралося. Але я вже знала відповідь. Зробила крок назад, він зрозумів.

- Вибач, Юро...

Розвернувшись, я пішла в кімнату. Витягла сумку, поспіхом покидала в неї деякі речі. Своїх взяла не багато, в основному складала одяг Аліси, іграшки.

Напевно, залишаючи більшу частину речей у квартирі, я все ще наївно на щось сподівалася. Що пізніше зможу повернутися і все буде, як раніше.

Йдучи, коханий не вийшов слідом, ховався на кухні від проблем і нового скандалу.

Олексій не поїхав, так і стояв припаркованим біля під'їзду. А в мене не було ні сил, ні бажання тягнутися самотужки до будинку Войтенка.

Чоловік нічого не запитав, просто зірвався з місця і під мої тихі схлипи відвіз подалі від звичного життя. У невідомість.

Прямо біля будинку я з упевненістю стерла сльози і заспокоїлася. Щойно чоловік заглушив двигун, шлунок зрадницьки забурчав. Та так голосно, ніби лев заричав.

Зітхнувши, вибралася з автівки й неквапливо попленталася до будинку. Мене зустріла тиша і напівтемрява. Здавалося, що в будинку вже всі сплять, тому тихенько прокралася до сходів. Піднімалася з побоюванням, весь час здавалося, що будь-якої миті вискочить Войтенко і накаже мені забратися.

Увійшовши в дитячу, насамперед перевірила дитину. Аліса спала в тій самій позі і, схоже, що не прокидалася за час моєї відсутності.

Я ж сіла на підлогу біля її ліжечка і сперлася спиною об стіну. Це був довгий і виснажливий день, сил практично не лишилося, тож прикрила очі й задрімала.

Прокинувшись уранці, навіть очманіла від того, що Лисичка поспала і мені дала відпочити. Вона вже не спала і розважала сама себе в ліжечку. Побачивши мене, комашка прийшла в дикий захват, прошепотіла щось на своєму дитячому «діалекті».

Піднімаючись до неї, ігнорувала нудоту та слабкість, усе це може зачекати. Спочатку Аліса!

Після буденної рутини я переодягла її в бодік, який привезла з собою. Аліса з цікавістю роздивлялася все навколо, поки я спускалася з нею сходами.

Я сміливо увійшла на кухню, економка чекала на мене: мовчазно вказала на стільчик у кутку.

Учора не було ні часу, ні бажання з нею знайомитися, та й зараз від жінки віяло якимось холодом у мій бік. Ну й плювати! Те, заради чого я тут - зараз у мене на ручках.

Поки саджала Аліску в стільчик для годування, уточнила:

- Чи можу я зварити дитині... - але економка не дала мені договорити.

Вона поставила на стіл переді мною тарілочку з вівсянкою на воді. Ну а я у свою чергу поставила кашу перед Алісою.

Я відволіклася лише на секунду, коли тягнулася за ложкою... Крихітка з цікавістю тицьнула в кашу долонькою, розмазала по столику й радісно зарепетувала.

- Ну ось, - втомлено зітхнула я, підхоплюючи ложку. - Давай спробуємо з'їсти хоч трохи.

І я, і Лисичка обидві подивилися на її шедевр абстракціонізму з каші. Не подобалася їй вівсянка, але їсти доведеться.

Аліса кривлялася, випльовувала огидну для неї їжу. Махала в протест ручками і голівкою, але я вперто продовжувала намагатися запхати в неї хоч трохи. У підсумку каша була скрізь: на столі, на голові Лисеняти, розмазана по щічках, по одязі. Я вже мовчу про те, як вона хапала їжу пальчиками і викидала її на підлогу. Це стандарт для Аліси, і я б пізніше все відмила, але...

У цей момент двері кухні раптово відчинилися, в отворі з'явився Влад. Його темні очі звузилися, коли він оглянув нас обох з ніг до голови.

- Що ти тут влаштувала? - його голос пролунав низько й невдоволено. - Не пригадую, щоб дозволяв тобі господарювати в моєму домі.

Я зціпила зуби, але, перш ніж відповісти, підняла ложку до рота Аліси. Крихітка, дивлячись на Войтенка, чи то забулася, чи то зачарувалася, але вона з апетитом заковтнула вівсянку і задоволено причмокнула.

- Я просто годую мою крихітку, - спокійно відповіла, але в голосі прозвучала тінь невдоволення.

- Мою дитину, - виправив Влад, підходячи ближче.

Я напружилася. Так, його, чорт забирай... Стільки всього крутилося на язиці для заразного мужика, але стрималася. Проковтнула явну образу і посміхнулася Лисичці.

Гаразд, його дочка? Чудово!

- Зрозуміло. Тоді, як батько, будь ласка, погодуйте самі свою доньку.