Розділ 4

Розділ 4

Наступного дня я була ще рішучішою, хоча коханий не підтримав мого завзяття й далі боротися за Алісу. Ба більше, почувши, що я минулого дня словесно воювала з Войтенком, - насварив. Присоромив і нагадав, що в чоловіка є всі законні права на дитину. Тоді як у мене їх не було і бути не могло. Ну і що?! Ми з ним просперечалися до пізньої ночі і заспокоїлися, коли я вже хрипіла через те, що практично зірвала голос від обурень.

Ледве дочекалася тієї хвилини, коли вранці за ним зачинилися двері, і одразу ж зіскочила з ліжка. Я не обіцяла йому, що перестану лізти до Войтенка, тож зі спокійною совістю спритно переодягнулася і поїхала до чоловіка.

Не була впевнена, застану його вдома чи ні, але плювати. Якщо доведеться чекати - так і зроблю.

Опинившись практично на місці, стала шукати номер будинку, як раптом помітила автівку. Авто Войтенка, я запам'ятала його номер! Воно якраз їхало вузькою дорогою і я, не шкодуючи себе, кинулася під колеса. Іншого варіанту не було, або я не хотіла його шукати. Але ж спрацювало! Водій різко вдарив по гальмах і мене не зачепило. Лише від переляку впала на асфальт, важко віддихалася. Без різниці, що про мене подумають, я хотіла повернути дитину і плювати на думку Влада Войтенка. Мужик вискочив із авто і підбіг до мене.

- Ти що, з глузду з'їхала?! - пролунав гнівний рик Войтенка над головою. - Якого біса?! Жити набридло?!

Я, тремтячи від пережитого легкого стресу, встала з асфальту, обтрусила долоні й підняла на нього палаючий погляд.

- Ні, не набридло! - виплюнула йому в обличчя, ледь справляючись зі скаженим серцебиттям. - Віддайте мені Алісу! Ви не маєте права! Ви... ви... ви вкрали в мене дитину!

Ляпала навмання, тому що все перемішалося в голові. А, може, це він нацькував на мене органи опіки?

- Я вкрав? - він схрестив руки на грудях, ніби захищався від мого нахабства. - Я її батько! А ти хто?!

Кидався словами, як козирними картами в грі. Але що могла я? У мене з аргументів не було нічого, крім:

- Я люблю її! - вигукнула зі сльозами на очах і схопила його за рукав. - Я дбала про неї всі ці місяці, а ви навіть не знали, що у вас є донька.

- Це не дає тобі жодних прав. - грубо відрізав він. - Ти навіть не її мати, то як смієш вимагати в мене мою дитину?!

Вдарив так боляче словами, що стало фізично погано. Відчуваючи, як на очі навертаються сльози, спритно вимовила без краплі сумніву:

- Бо мені не все одно, - було важко дихати, від сліз і злості зводило спазмом горло. - Вона мені рідна, розумієте? Рідна! Я не можу спати, не можу їсти, я прокидаюся вночі й думаю, як вона там без мене... Ви хоч розумієте, як це - любити, але не мати змоги навіть побачити малятко?! Це розриває мені серце.

Усі слова лилися прямо з душі, я не кричала, не обурювалася більше. Просто сподівалася, що так Войтенко зрозуміє мої почуття. Мої наміри щодо Аліси. Але... кого я намагалася переконати? Чурбана, у якого замість серця - калькулятор?

Влад стиснув щелепу. Він був злий, але в його очах промайнула тінь сумніву, а може, й розуміння. Принаймні, так хотілося мені, от і ввижалося всяке.

Ми стояли один навпроти одного, немов два розлючені звірі, не готові відступити. Ні, слізливими промовами його точно не переконати, тому зайшла з іншого боку:

- Вам начхати, що Аліса страждатиме без мене?! - тиснула я на нього, і відчувала, як тремтіли коліна. - Байдуже, що її серце розірветься, коли вона зрозуміє, що я більше не буду поруч із нею?!

Влад важко видихнув, провів рукою по обличчю, немов намагався взяти себе в руки. Його погляд став трохи м'якшим, але голос усе ще був суворим.

- Ти хочеш бути з нею? - слова прозвучали несподівано спокійно. - Добре. Тоді в мене є пропозиція.

Я напружилася, не вірячи своїм вухам.

- Яка ще пропозиція?

Він склав руки на грудях і подивився на мене так, ніби кидав виклик. Я завмерла, хотіла зрозуміти, що в того на думці. Це був шанс, але що чоловік задумав? Задивилася в обличчя Войтенка. Його очі - тверді, впевнені, але вже не настільки злі - це змусило мене розслабитися й послабити злість усередині. Заради Аліси я була готова на все.

- Ти так гарно розповідала про любов, але чи справді готова на все заради дитини? - іронічно вигнув брову, а я бездумно кивнула.

Войтенко відкрив рота, але перебила:

- У межах розумного, - вирішила уточнити, перш ніж він заговорив.

- Та будь ласка. Куди вже розумніше: стань нянькою Аліси.

- Нянею? - здивувалася я і не зрозуміла спочатку, до чого веде чоловік.

У сенсі... працювати на нього чи що він мав на увазі під цим?

Напевно, на тлі дикого стресу і нашої сутички мозок усе ще відмовлявся нормально працювати.

- Нянею, - повторив із бридкою усмішкою і додав: - Безкоштовно. Любов - це ж не про матеріальні цінності, правда?

І стільки було дивного єхидства як у голосі, так і в очах, що я очманіла в першу хвилину. Не знайшла відразу, що відповісти на явне нахабство. А мужик, не дочекавшись виразної відповіді, сам усе за мене додумав:

- Чи що, без грошей уже любові до дитини немає? - іржав наді мною, а мені захотілося плюнути в його нахабну пику. - Коротше, Ангеліно, розмову закінчено. Свою доньку я тобі не віддам. А якщо будеш кидатися під колеса моєї автівки, то наступного разу я не обіцяю, що відбудешся легким переляком.

Я знову підвисла, але вже через те, що Войтенко знав моє ім'я. Він шукав про мене інформацію? І як давно? Думка, що це він нацькував на мене опіку, почала вкорінюватися в душі, хоча й була абсурдною до межі. Не було часу на непотрібні роздуми, бо Войтенко сів у авто.

Спритно кинулася за ним і встигла схопитися рукою за дверцята.

- Я згодна! Я можу піти до Аліси просто зараз?

Він хмикнув, але заперечно хитнув головою.

- Ні.

У сенсі, ні? Сам же запропонував, то в чому річ? Чому?! І перш, ніж я встигла б виплеснути на нього весь свій гнів, мужик пояснив: