Глава 1.

- Давай швидше, що ти там робиш? - він з незадоволеним обличчям дивився на мене, такий гарний і холодний, а я розгубилася ... - Катя, ти реально не знаєш, як користуватися картою метро? 

- Так ... - тихенько прошепотіла з очима повними сліз, адже я сьогодні вперше в метрополітені, а Дан замість того, щоб мені все показати і розповісти тільки насміхається і бурчить. 

- Оце так, ти мене все більше і більше дивуєш, чесне слово! - він підійшов і провів своєю карткою, загорівся зелений колір і я зрозуміла, що можна проходити через турнікет. 

- Дякую, - відповіла та нерішуче пішла слідом за хлопцем, який спритно маневрував в ранковій натовпі. 

Дан взяв мене за ремінь рюкзака і з легкістю провів крізь пробку із людей. 

- Таке враження, що ти з тундри вилізла, а не повернулася з США, хоча ... Ти ж в пустелі жила, правильно ? 

- Майже. Я жила в Техасі, в передмісті Ель-Пасо, і так, поруч з пустелею. Але ти не подумай, у нас була цивілізація! - обурено додала, розуміючи куди він веде. 

- Ну так. Я бачу. - скептично зауважив хлопець. 

Відпустивши мій рюкзак він почав пробиратися до платформи, повністю втративши інтерес до моєї персони.

Я вже на останній секунді вскочила в двері вагона, в які увійшов Дан, і врізалася в чиюсь спину. 

- Знаєш, я навіть не здивований, - різко підняла голову і натрапила на зарозумілий погляд мого нового однокласника і перше кохання - Дана Покровського. 

Ми з батьками переїхали в США, коли мені було 4 рочки і там я провела 12 років, серед жаркого клімату, кактусів і військових з усього світу, що населяли наше закрите військове містечко.

Після трагічної загибелі тата мама вирішила поїхати на батьківщину і так вийшло, що жити нам стало ніде ... 

Ось ми і опинилися в будинку її найближчої подруги - Ірини Покровської. 

Мама розповідала, що у тітки Іри є син, одного віку зі мною, я думала, що ми подружимося, станемо як брат з сестрою, але ... 

Це було як спалах блискавки, що пронизав мене, при першому ж погляді на незнайомого хлопця зрозуміла , що ВІН - саме той самий, моя перше кохання ... 

Високий, стрункий, навіть злегка худорлявий, темне волосся, карі очі, точені риси обличчя і пронизливий холодний погляд, все в мені тяглося до нього, хотілося його обійняти, поцілувати, розповісти про все на світі ... Звідки це почуття виникло? Як з космосу спустилося і захопило мене в полон. 

Дан ... 

Іронічний, саркастичний, в якійсь мірі байдужий, але найбажаніший для мене. 

- Вибач, - відсунулася від нього і тут же була знову притиснута, тому що в вагоні ніде яблуку впасти. 

- Стій і тримайся за мене, а то впадеш, до поручнів сама не дістаєш, - видихнув він. 

- Добре.

- У школі я не хочу з тобою нянькалась, зрозуміла? І щоб нікому не розповідала, що ми живемо разом! І взагалі, не підходь до мене зайвий раз! 

Хлопець, в якого я закохалася з першого погляду три дні тому, нічого не хотів про мене знати ... Видно, що моя персона його дратує ... Але ж я нічого не зробила?! Чому він не хоче навіть спробувати зі мною подружитися? 

- Я все зрозуміла, Дан, не буду турбувати тебе. 

- І дорогу запам'ятовуй, завтра сама поїдеш. Наша станція, пішли.

Подумки намагалася запам'ятати «Театральна», перехід на «Золоті ворота», далі виходимо в місто, проходимо близько 300м і ми не місці - в кращій гімназії м.Києва. 

Мені було трохи страшно, адже раніше я вчилася у звичайній школі, а не в гімназії, і уроки викладалося англійською, українська для мене іноземна мова, і хоча батьки тільки на ній зі мною розмовляли, все ж ставало трохи не по собі. 

- Ми прийшли. Наш клас на другому поверсі, якщо що - запитаєш, 11-А. Бувай, - він махнув мені і пішов в невідомому напрямку. 

Божечки ... Нова школа в 16 років, випускний клас, про що мама тільки думала? ... Але з іншого боку, я познайомилася з Даном! 

І нехай він мене поки не помічає, як дівчину, але впевнена, у нас все попереду!