Розділ 16

Дарина

Я прокидалася і засинала з однією думкою: це було насправді. Ніякий не сон, не фантазія. Я торкалася губами його плеча, відчувала тепло, яке ще досі жило в мені.

Перша ніч. Моя перша справжня ніч.
І саме з ним. Можливо, це нерозумно, безглуздо й навіть небезпечно, але я не шкодувала. Ні на мить.

Я сиділа у Віктора вдома, загорнувшись у його плед, обіймала коліна й намагалася розібратися у власних відчуттях.
Мене розривала радість, бо я вперше дозволила собі бути собою, страх, бо батько ніколи цього не зрозуміє,
і щось нове, ніжне, від чого хотілося сміятися й плакати одночасно.

Телефон завібрував. Я глянула на екран — повідомлення від тата. Сухо та коротко:
«Приїжджай додому. Разом Віктора бери».

Мене ніби холодною водою облили.
Я перечитала кілька разів, аби переконатися, що не здалося.
Серце шалено закалатало. Тато знає.
Не просто здогадується, а він усе зрозумів.
І тепер… він хоче бачити нас обох.

Я затулила обличчя руками й нервово розсміялася. Оце ж буде розмова століття.
Двері клацнули, і я підскочила, серце закалатало. Віктор зайшов, стягнув пальто, і я вперше зустріла його без сарказму, без колючих фраз. Просто підійшла й обійняла. Його запах — кави, дороги, чогось рідного вже для мене, змусив розслабитися.

— Важкий день? — прошепотіла я, притулившись щокою до його плеча.

— Як завжди, — відповів він коротко, але його рука ковзнула мені по спині так, ніби цей жест був важливішим за слова.

Я трохи відступила й показала телефон.
— Мені написав тато. «Приїжджай додому. Разом Віктора бери».

Віктор глянув на екран, і в його очах навіть не здригнувся нерв. Він спокійно повернув телефон на стіл.
— Добре. Тоді збирайся. Ми зараз же виїжджаємо.

Я кліпнула, розгублена.
— Зараз? Ти серйозно? А якщо він… якщо він усе зрозумів?

Віктор нахилився ближче, його пальці торкнулися мого підборіддя, піднімаючи мої очі на нього.
— Дарина. Він вже все знає.

Я застигла, серце впало кудись у п’яти.
— З-знає?

— І саме тому ми поїдемо разом. Бо я не збираюся ховатися, — сказав він спокійно, впевнено, так, що в мені з’явилася крихітка спокою серед паніки.

Я закусила губу й тихо видихнула.
— Ти лякаєш мене, коли так впевнений.

Він усміхнувся ледь помітно.
— Це тому, що ти ще не знаєш, наскільки я впертий.

Я дивилася на нього й відчувала, що так, я боюся. Але з ним вперше у житті, я готова йти навіть назустріч бурі.

Я сиділа в машині, стискаючи ремінь безпеки так, ніби від цього залежало моє життя. Дорога тягнулася нескінченною стрічкою, а в голові крутилася лише одна думка: тато все знає.

Мені хотілося вистрибнути на ходу, втекти куди завгодно, тільки не туди, де на мене чекали його погляд і питання. Я вже уявляла той холодний тон, грім у голосі, мама зі схвильованими очима…

— Ти занадто напружена, — спокійно мовив Віктор, навіть не відводячи погляду від дороги.

— Справді? — я пирхнула. — А ти, мабуть, очікував, що я буду співати пісні від щастя, коли їду на власний допит?

— Це не допит, Дарино. Це розмова.

— Для тебе, може, й розмова, — пробурмотіла я. — А для мене — кінець життя.

Він кивнув на мої пальці, що судомно чіплялися за ремінь.
— Відпусти. Я ж тут.

Я подивилася на нього. Його профіль у світлі вуличних ліхтарів був спокійним, упевненим, навіть красивим у цій хижій стриманості. Мені стало трохи легше, хоча я й не зізналася б йому в цьому ніколи.

— Ти завжди такий холоднокровний? — запитала я, щоб хоч щось сказати.

— Ні, — він коротко глянув на мене. — Тільки коли мова йде про тебе. Бо тоді я не маю права помилитися.

Моє серце зробило кульбіт, і я різко відвернулася до вікна. Аби він не бачив, як я почервоніла. Господи, Дарина, тримайся. Попереду буря. Але ти не сама.

Фари вихопили знайомі ворота, і серце у мене провалилося кудись у п’яти.
Будинок, який завжди здавався мені безпечним місцем, тепер виглядав як фортеця, де на мене чекає суворий суддя.

Машина зупинилася. Я ще секунду сиділа нерухомо, стискаючи ремінь так, що пальці заніміли.

— Я не піду, — видихнула. — Вибач, але не можу.

Він заглушив двигун і спокійно нахилився до мене.
— Можеш. І підеш.

— Ні! — я крутнула головою, відчуваючи, як тремтять руки. — Ти не розумієш. Тато мене вб’є!

Він тихо засміявся, без тіні іронії, але з тією впевненістю, що вибивала ґрунт з-під ніг.
— Дарина, твій батько не вб’є тебе. Він любить тебе. Просто боїться втратити.

Я відвернулася до вікна, ховаючи сльози, які вже щипали очі.
— А якщо він зненавидить мене за це?

Віктор узяв мою руку. Його пальці були теплими, сильними.
— Якщо й зненавидить, то тільки мене. Але він не має права ненавидіти тебе за те, що ти щаслива.

Я подивилася на нього. Його очі були темні й спокійні, але в глибині жеврів вогонь, який я вже навчилася впізнавати.
Він справді був готовий вийти проти мого батька, навіть якщо це зруйнує їхню дружбу.

— Чорт, — прошепотіла я, витираючи очі. — Добре. Але якщо ми зараз зайдемо, і він почне кричати… я втечу.

Віктор стиснув мою руку сильніше.
— Не втечеш. Бо я буду поруч.

І з цими словами він відчинив дверцята, ніби все було вже вирішено. Я зробила крок у дім і приготувалася до грому й блискавки. Але замість цього мене зустрів запах смаженої картоплі й чогось домашнього, теплого.

Мама саме виставляла на стіл тарілки, усміхалася так, ніби ми щойно повернулися з якогось звичайного дня, а не з моєї особистої апокаліптичної дороги.

— Нарешті ви тут! — вона розкрила руки й обняла мене, плутаючи моє волосся й смакуючи кожну секунду. — Сідаймо швидше.

Я розгублено кивнула й сіла, ковзаючи очима на тата. Він сидів за столом у своїй звичній позі. Рівна спина, серйозний погляд. Я стискала серветку в руках, чекаючи на вирок.