Розділ 15

Віктор

Я їхав містом і вперше за довгий час тиснув на газ без потреби. Я бачив, як дивився на мене Олег. Погляд людини, яка мені довіряла, а тепер була готова вважати ворогом. І мене це злило. А ще більше — боліло.

Бо я ж не просив цього почуття. Не шукав його доньки. Не хотів. Але життя, чорт забирай, підсунуло мені її саме тоді, коли я найменше був готовий.

І тепер, коли я вперше за роки відчув, що можу втратити контроль і водночас отримати щось справжнє, саме друг стояв на шляху.

Я зупинився на світлофорі, стиснув кермо так, що затріщала шкіра. Він має право знати правду. Але я теж маю право боротися за неї.

В голові лунали її слова: «Будь ласка, залишся сьогодні». Маленьке, зламане прохання, яке перевернуло все в мені.
Я не бачив у ній капризної дівчинки. Я бачив жінку, яка потребує захисту.
Я більше не міг робити вигляд, що це лише «обов’язок». Ні для неї, ні для себе.

Тому завтра, хай як би важко це було, я поговорю з Олегом.
Без жартів. Без відмовок. Чесно й прямо.
Або він зрозуміє, що я не ворог для його доньки, а той, хто здатен зробити її щасливою… Або втратимо не лише дружбу.

Я приїхав додому ближче ночі.
В голові гуло, тіло нило від втоми, але сон навіть не думав приходити. Я довго стояв під гарячим душем, поки вода обпікала плечі, намагаючись змити напругу дня.
Не вийшло.

Лежав у ліжку, вдивляючись у стелю.
Годинник миготів червоними цифрами. Друга ночі. Спи, чорт забирай.
Але замість сну були її очі, її голос, її крик: «Ніхто не чіпав мене, ясно?!»

Раптом у тиші пролунав дзвінок у двері.
Я різко підвівся. Нічні гості — це не про мене. Але коли відчинив, побачив її.

Дарина. У джинсах, футболці, без макіяжу, з растріпаним волоссям.
Збита, але рішуча.

— Ти здуріла? — тільки й видавив я. — Друга ночі. Ти мала бути вдома.

Вона знизала плечима, вдихнула глибше.
— Не могла.

Її очі блиснули, і наступної секунди вона рвучко потягнулася вперед, вперлася долонями в мої плечі й поцілувала мене.

Поцілунок був різкий, гарячий, відчайдушний. Я застиг, серце вибухнуло в грудях, руки самі потягнулися притиснути її ближче. Але я вчасно отямився й відступив, втримуючи її за плечі.

— Дарино… досить. Ти маєш повернутися додому. Зараз.

Вона глянула на мене з викликом, у її очах знову спалахнув той самий вогонь, від якого я втрачав контроль.
— Не повернуся. Я сказала батькам, що хочу вирішувати сама. І я тут, бо хочу бути тут. З тобою.

Я стиснув зуби, змушуючи себе тримати голос рівним.
— Я відвезу тебе назад.

— А я нікуди не поїду, — відрізала вона й, ніби у власному домі, пройшла повз мене у вітальню. — І взагалі… у тебе є чай?

Я дивився, як вона хазяйновито відчиняє шафки на моїй кухні, пересуває чашки, ніби давно тут живе. І вперше за довгий час відчув, що це не хаос у моєму домі. Це хаос у мені.

Я спирався плечем на дверцята, дивився, як вона риється в моїх шафках.
Нахабно, вільно, так, ніби це її квартира.
Чортів контраст. Я у строгому порядку та вона у вільному хаосі.

— Дарина, — заговорив я, стримуючи голос, — ти не маєш права так просто тікати з дому серед ночі.

Вона поставила чашку на стіл і повернулася до мене, піднявши брову.
— А ви не маєте права вирішувати, де я маю бути. От і домовилися.

— Я відповідаю перед твоїм батьком.

— Ви відповідаєте тільки перед собою, — кинула вона, ставлячи чайник. — Бо якби все було лише через тата, ви б уже вигнали мене. А ви — ні.

Її слова влучили, хоч я й не подав вигляду.
Вона сіла на стіл, не на стілець, а саме на стіл, обхопивши руками чашку, й подивилася на мене з тим самим нахабним блиском.

— Знаєте, — промовила тихо, — ви можете лякати кого завгодно своїм холодним поглядом. Але не мене. Я бачила вас вночі. Зі мною. Ви зовсім не такий, яким хочете здаватись.

Я підійшов ближче, став перед нею, впершись руками у стіл з обох боків, так що вона опинилася в пастці мого тіла.
— І який я, по-твоєму?

Вона ковтнула, але не відвела очей.
— Небезпечний. Але не для мене. Для інших.

Напруга між нами спалахнула знову.
Вона сиділа так близько, що я відчував тепло її колін крізь тканину штанів. Її подих злегка тремтів, але губи кривилися в напівусмішці.

Я нахилився, наші обличчя розділяли сантиметри. Її рука з чашкою здригнулася, і вона швидко поставила її на стіл.

— Дарина, — сказав я майже пошепки, — ти граєшся з вогнем.

— А може, я хочу? — відповіла вона так само тихо, впершись у мене поглядом.

Я відчув, як усередині мене знову виривається контроль. І цього разу було надто важко зупинитися. Її слова «може, я хочу» вдарили сильніше, ніж будь-який удар.

Я нахилився ближче, і цього разу вона сама скоротила відстань. Наші губи зустрілися у короткому, але вибуховому поцілунку.

Я відчув, як вона тремтить. Але то був не страх, а хвилювання. І замість відштовхнути мене, як раніше, вона обхопила мене руками за шию, впиваючись у мене з такою жадобою, що в мені обірвалися всі гальма.

Я підняв її з кухонного столу, вона сміялася тихо, нервово, але не відпускала. Її ноги обвили мою талію, і я вперше дозволив собі не думати.
Не про Олега. Не про відповідальність. Лише про неї.

Кімната розчинилася у напівтемряві.
Ми впали на ліжко, і я зупинився лише на мить, дивлячись їй у вічі.
— Якщо ти не готова, то скажи зараз.

Вона провела пальцями по моїй щоці, її голос був хрипким, але впевненим:
— З тобою, готова.

І ці слова зняли з мене останній залишок сумнівів. Я був обережний. Кожен її подих ловив, кожне тремтіння зупиняв, щоб переконатися, що це не страх, а бажання.
Але що далі, то більше вона сама притискалася до мене, стирала межі, які сама ж вибудувала.

Ця ніч стала не просто пристрастю.
Вона стала зламаним замком, за яким ми обоє нарешті переступили.