Розділ 14

Дарина

Я прокинулась від сонячних променів, що пробивались крізь штори, і відчуття дивного спокою. Не похмілля. Не роздратування. А саме спокою.
Спершу навіть не зрозуміла, чому.
А потім побачила його.

Віктор сидів у кріслі поруч, відкинувшись головою назад. Очі заплющені, підборіддя впало трохи на груди. Він заснув сидячи у своєму костюмі, без краватки, з розстібнутими верхніми ґудзиками сорочки.

Я довго дивилася на нього. І вперше в житті мені не хотілося кинути якусь колючу фразу. Бо саме ця картина, що він, тут, поруч, після всього, що я йому вчора вивернула… вона була для мене дорожчою за будь-які квіти, шоколад чи пафосні слова.

Я підтягнула плед до підборіддя й заплющила очі ще на мить. Але мозок не давав заснути. Він залишився. Він не пішов. Він бачив мене слабкою, вразливою і все одно залишився.

Мені стало трохи лячно. Бо якщо я почну довіряти йому… що буде далі?
Я обережно ворухнулася, і він прокинувся миттєво. Наче ніколи й не спав. Його темні очі одразу вп’ялися в мене.

— Як ти? — тихо запитав.

Я знизала плечима.
— Жива. Може, навіть на кілька відсотків краще.

Він піднявся з крісла, розім’яв плечі.
— Температуру треба перевірити.

— О боже, знову ви зі своїм термометром, — закотила я очі, але цього разу всередині мене навіть не було злості. Лише дивне тепло, яке я намагалася сховати за сарказмом. Я накинула плед на плечі й театрально зітхнула:
— Добре, міряйте свою кляту температуру. Хочете ще графік складати?

— Якщо доведеться, то складу, — спокійно відповів він, простягаючи мені термометр.

Я взяла його з рук, дивлячись прямо у його очі. І вперше не відчула там звичного холоду. Лише якусь дивну впевненість, від якої мені стало спокійніше.

Я засунула термометр під язик і вмостилася на дивані. Він стояв поруч, склавши руки на грудях, наче охоронець, який не дасть мені втекти навіть звідси.
Але чомусь цього разу мені не хотілося тікати. Термометр пискнув. Він нахилився, взяв його й глянув на цифри.
— Тридцять сім і три. Краще.

Я знизала плечима.
— Бачите? Я не така вже й безнадійна.

Він поклав термометр на столик, потім повернувся до мене. Його пальці ледь торкнулися мого чола, ніби перевіряючи ще раз. Теплий дотик. Занадто ніжний, як для нього.

Я завмерла. І раптом зрозуміла, що не хочу відсуватися.
Мені навіть було приємно. Я швидко відвернулася, щоб він не помітив, як серце стрибає в грудях.
— Ви як той робот, що все перевіряє. Може, ще сканер ДНК встановите?

— Якщо треба, — тихо сказав він. — Головне, щоб ти була в безпеці.

Його слова вдарили в мене сильніше, ніж будь-який укол. Я знову обняла себе пледом і вперше за довгий час відчула, що можливо, я справді можу довіритися комусь.

Ми ще не встигли домовчати нашу чергову перепалку, я з пледом на плечах, він із чашкою чаю в руці, — коли раптом у коридорі задзеленчали ключі.

Я підстрибнула на місці.
— Що за…

Двері відчинилися, і в будинок зайшли вони. Мама з валізою в руках і тато, засмаглий, у футболці й із тією самою усмішкою, якої я не бачила вже кілька тижнів.

— Доню! — вигукнула мама, і в наступну секунду помітила мене. — Ти що, хвора?

Я кліпнула очима, не знаючи, що сказати, але все стало ще гірше, коли їхні погляди зупинилися на Вікторові. Він стояв спокійний, як завжди, навіть не відсунувшись убік. Ніби це було його місце.

Обличчя батька застигло.
— Вікторе… — голос у нього став низьким, важким. — Що ти тут робиш?

Я різко заговорила, поки ще більше не напружилося повітря.
— Тато, не починай! Я справді хвора, він просто… допомагає.

Але, судячи з того, як звузилися очі батька, він уже зробив власні висновки. Я закуталася в плед ще щільніше, намагаючись зникнути в ньому.
А серце калатало так голосно, що, здавалося, чули всі.

— Допомагає, значить? — голос батька звучав різко, без тіні усмішки. — І що саме входить у цей… список допомоги?

Я відчула, як у щоках запалали два вогники.
— Тату! — мало не закричала, більше від сорому, ніж від злості. — Я хвора, а ти одразу робиш вигляд, що… що тут щось не так!

Віктор підняв руки, ніби справді міг зупинити цей вибух.
— Олеже, спокійно. Я лише роблю те, про що ти мене просив.

Батько глянув на нього так, ніби зараз міг влучити кулаком.
— Я просив наглядати, а не… жити в нашому домі.

В його словах було стільки льоду, що мені стало холодніше, ніж від температури.

— Він не живе тут! — я вискочила вперед, ледь не наступивши на власний плед. — Він… він просто лишився, бо я просила!

Мама стояла поруч, перелякано переводячи погляд то на мене, то на них двох.
— Олеже, — обережно мовила вона, торкаючись його руки, — може, не зараз? Дарині й так зле.

Але я вже бачила, що батько не відпустить цю тему. Його погляд ковзнув із мене на Віктора й назад, і в ньому було щось, від чого мене прошив холодний страх.

Ніби він вперше подивився на мене не як на свою доньку, а як на жінку, яку хтось інший посмів торкнутися.

Я затиснула плед на грудях і прошепотіла:
— Будь ласка, не сваріться…

Але в глибині душі вже знала, що це лише початок. Я стояла у вітальні, як школярка, яку впіймали на гарячому.
Батько дивився на мене так, що мені хотілося провалитися під підлогу.
Віктор мовчки підхопив пальто, коротко кивнув мамі й вийшов, навіть не глянувши на мене.

Двері зачинилися, й у будинку стало дивно тихо. Я вдихнула й швидко пішла до своєї кімнати, поки тато не встиг почати допит.

Зачинила двері, впала на ліжко й закуталася в плед. Серце калатало, голова розривалася.

От і все, Дарина. Привіт, реальність.
Тепер батько точно підозрює найгірше. І, чесно кажучи, я сама не знала, наскільки ці підозри далекі від правди.

Віктор… Я пригадала, як він сидів поруч усю ніч. Як давав таблетки, накривав пледом. Як його очі темніли від злості на Дениса. І як його голос звучав, коли він сказав: я не він.