Розділ 13

Віктор

Я сидів у своєму офісі, дивився на таблиці з цифрами на екрані, але бачив зовсім не їх. Вкотре ловив себе на тому, що думаю не про чергову угоду, а про дівчину, яка лежить вдома з температурою й робить вигляд, що їй допомога не потрібна.

Смішно. Я — людина, яка завжди була холодною машиною для прийняття рішень, тепер відволікаюся через чужу примху й слабкість. І все ж… вчорашній страх у її очах не давав мені спокою.

Я прокрутив ручку між пальців і зрозумів, що вперше за довгі роки мені байдуже на графік. Байдуже, що скажуть партнери.
Байдуже навіть на ті документи, які чекають мого підпису.

Я хотів знати, чи вона справді прийняла ліки. Чи не піднялася температура.
Чи не вийшла вона знову в легкій сукні блукати містом, роблячи вигляд, що їй весело.

Я натиснув кнопку селектора.
— Перенесіть вечірню зустріч на завтра, — коротко кинув секретарці.

— Але, пане Грановський…

— Завтра, — повторив я.

Закрив ноутбук і відкинувся на спинку крісла. Всередині було відчуття чогось дивного, нового. Я не просто виконував обіцянку, дану Олегу. Я хотів сам.

Хоча це «хотів» небезпечно змішувалося з іншим. З бажанням бути поруч із Дариною довше, ніж варто було дозволяти собі.
Я вийшов з офісу раніше, ніж будь-коли за останні роки. 

Дорога міста текла повз мене, але думки весь час були в одному місці. У будинку Ковалів. Я бачив її перед очима загорнуту в плед, бліду, але вперту. І цей образ гриз мене сильніше, ніж будь-які проблеми на роботі.

На світлофорі я раптом звернув у бік торгового центру. Не планував. Просто руки самі вивернули кермо.
У супермаркеті я взяв кілька речей, які на мене зовсім не схожі: апельсиновий сік, м’який плед із бавовни, коробку з медом і лимонами. Я навіть зупинився біля полиці з дитячим відділом, де продавали смішні грілки у вигляді звірят, і впіймав себе на думці, що уявляю, як Дарина пирхне, побачивши щось таке.

Засміявся сам із себе і пішов далі.
Але плед таки кинув у кошик. На касі жінка переді мною кинула на мене швидкий погляд, потім на покупки і посміхнулася.

Я відчув, що в цю мить виглядаю не як Грановський, холодний бізнесмен, а як звичайний чоловік, що поспішає додому до когось важливого. І ця думка, чорт забирай, вибила з-під ніг землю сильніше, ніж будь-яка угода.

Я вийшов із магазину, сів у машину й завів двигун. Я просто піклуюся про доньку свого друга, нагадав собі. Але в душі знав — це вже зовсім не про обіцянку Олегу.

Я під’їхав до будинку Ковалів і навіть не очікував, що щось буде не так.
Ключ був у кишені, але цього разу я вирішив подзвонити. Домофон мовчав. Тиша. Я насупився й сам відчинив двері.
І побачив те, що змусило мої руки стиснутися в кулаки.

У вітальні, на дивані, поруч із нею сидів хлопець. Той самий хлопець з клубу.
Квіти у вазі, його куртка кинута на крісло, а він сидів занадто близько, схилившись до Дарини.

А вона… завмерла. Її плечі були напружені, пальці судомно стискали плед. Очі  широко розкриті, але не від радості. Вона не посміхалася, не відштовхувала його, але вся її постать кричала про страх.

Я бачив такий погляд у жінок, яких колись захищав від чужої агресії на ділових прийомах. Я бачив його у тих, хто мовчки терпів, бо не знав, як вирватися.
І цей погляд Дарини вдарив мене сильніше, ніж кулак у щелепу.

— Віктор? — вона прошепотіла моє ім’я так, ніби це був ковток повітря.

Я зробив крок уперед.
— Вставай, — сказав я рівно, але так, що хлопець одразу обернувся.

— Знову ти? — хлопець нахабно підняв брови. — Ми тут розмовляли…

— Вона з тобою не розмовляла, — перебив я. — Вона боялася. Це різні речі.

Я простягнув Дарині руку. Вона вагалася мить, а тоді схопила мене, ніби я був єдиною твердою опорою. Її пальці тремтіли. І цього було достатньо, щоб я втратив останній спокій.

Я глянув на нього.
— Тепер забирай свої квіти і йди.

Він відкрив рота, але побачив мій погляд і швидко замовк. Підхопив куртку, кинув щось на кшталт: «Та ви ненормальні», і вийшов.

Двері грюкнули. Я повернувся до Дарини. Вона стояла поруч, уся ще бліда, але не від температури. Від спогадів, які її накрили.

Я обережно торкнувся її плеча.
— Тепер ти в безпеці. Зі мною. І більше ніхто не посміє зробити тобі боляче.

Її очі наповнилися слізьми, але вперше вона не відвернулася. Я все ще тримав її руку. Вона тремтіла, і мені хотілося стиснути сильніше, щоб передати їй частину моєї сили. Але я боявся налякати ще більше.

— Дарино, — тихо сказав я. — Досить мовчати. Ти мусиш сказати мені правду.

Вона хитнула головою, спершу різко, потім повільніше.
— Ви все одно не зрозумієте…

— Спробуй.

Її плечі здригнулися, і вона раптом розсміялася — нервово, без радості.

— Знаєте, всі думають, що я легковажна, що я гуляю, п’ю, роблю дурниці, бо мені подобається… Але це просто спосіб… не думати.

Я дивився на неї мовчки, чекаючи. Вона глибоко вдихнула й нарешті підняла очі.
В них була не зухвалість. Біль.

— У Лондоні я зустрічалася з хлопцем. Він… він тиснув на мене. Хотів більше, ніж я могла дати. Я казала «ні», але він завжди сміявся, обіймав сильніше, казав, що це нормально. Що я перебільшую…

Її голос затремтів.
— Він не зробив нічого. Не встиг. Я вирвалася. Але з того часу я не можу… — вона стиснула кулаки. — Коли хтось наближається занадто близько, я бачу його. Чую його голос. І…

Вона замовкла, ковтаючи сльози.
А я відчув, як у мені повільно зростає лють.
Холодна, тиха, але така сильна, що пальці закалатали.

Я зробив крок ближче, нахилився так, щоб наші очі були на одному рівні.

— Дарина. Це не твоя провина. І я не дозволю більше нікому змусити тебе почуватися так.

Вона затремтіла сильніше, але цього разу не відступила.
— А якщо ви теж… якщо ви колись…