Розділ 12

Дарина

Я ще довго сиділа, втупившись у темний екран ноутбука, хоч він і вимкнувся вже хвилин десять тому. Але в голові миготіли зовсім не літери чи картинки. В голові був його голос.
«Хто тебе образив?»
«Ти боїшся близькості».

Я зжалася під пледом ще сильніше.
Ненавиджу його. Ненавиджу за те, що бачить мене наскрізь, немов я не актриса, а дівчинка, що забула текст. За те, що не купився на мої жарти, не відвів погляд, не відступив, поки не змусив мене здригнутися.

У грудях важко. Горло пече.
Мені хотілося закричати: залиш мене у спокої. Але замість цього я сиділа, беззвучно гризла губу й прокручувала його слова знову і знову.

Він небезпечний. Не тому, що сильний чи владний. А тому, що може дістатися туди, куди я ніколи не дозволяла заходити нікому. До тієї тріщини всередині мене, яку я сама роками намагалася замазати фарбою зухвалості.

Я боялася, що він зламає цю стіну.
А ще більше боялася, що одного дня я сама дозволю йому це зробити.

Дарино, тримайся. Усміхайся. Жартуй. Не дай йому зрозуміти. Але тепер я вже знала, що він не відстане.

Я накинула плед ще вище й з головою сховалася в ньому, ніби це могло стерти всі його запитання. Очі впали на пакет, який він кинув на столик. Ліки — це зрозуміло. Він завжди діє по схемі: проблема та її рішення.

Але щось виглядало підозріло квадратним серед блискучих коробочок. Я потягнулася, розгорнула пакунок… і мало не розсміялася. Шоколад.
Мій улюблений чорний, із горіхами. І ще коробка цукерок, ті самі, від яких я у дитинстві могла танцювати з радості.

Я завмерла з плиткою в руках.
Це точно не випадковість. Він знав. Він пам’ятав. Тато, мабуть, колись бовкнув йому про мою слабкість.

Я відкусила шматок і смак вибухнув солодкою гірчинкою, знайомою до болю.
Вперше за день я відчула задоволення. Маленьке, дурне, дитяче. Але справжнє.

Я заплющила очі, сховавшись із шоколадкою під пледом, і відчула, як губи самі собою вигинаються в усмішку.

— Чортів Грановський… — прошепотіла я. — Ви навіть шоколад перетворюєте на контроль.

Але всередині було тепло. Надто тепло, як для людини, якій я обіцяла собі ніколи не довіряти.

Я прокинулася від стуку у двері.
Спершу подумала, що мені наснилося, але коли двері відчинилися й у вітальні з’явився знайомий силует, я зрозуміла, що кошмар тільки починається.

— Доброго ранку, — сухо кинув Грановський, ставлячи пакет на стіл. — Температуру міряти будемо?

— А можна я відмовлюся від цього медичного обслуговування? — пробурмотіла я, натягуючи плед на голову. — Ви вже перевищили ліміт вторгнень у мою приватність.

— Під язик, — він простягнув термометр, навіть не моргнувши.

Я висунула з-під пледа руку, взяла й буркнула:
— Ви хоч інструкцію читали? Раптом не туди пхати…

— Дарино, — його голос став нижчим, — навіть хвора, ти примудряєшся доводити мене до сказу.

Коли термометр пискнув, він глянув на екран і скривився:
— Тридцять вісім і чотири. Ліки випий, зараз.

— Ви такий милий, — протягнула я з іронією, ковтаючи таблетку й запиваючи чаєм, який він поставив переді мною. — Може, ще казочку на ніч почитаєте?

— Якби це тебе втихомирило, то почитав би, — відрізав він.

Я пирхнула, але відчула, як щоки запалали не від температури, а від того, з якою впевненістю він поводився в моєму домі. Наче це не я господиня, а він.

— І ще, — його погляд ковзнув по мені. — Переодягни футболку. Вона вся мокра від поту.

Я завмерла. Він сказав це так буденно, так беземоційно, але від того тільки стало гарячіше.

— Ви серйозно? — підняла я брови. — Це тепер теж у ваших посадових обов’язках — стежити за моїм гардеробом?

— У моїх обов’язках зробити так, щоб ти не лежала з запаленням легень, — його голос був твердим, як сталь. — І якщо для цього треба нагадати тобі, що треба переодягнутись, то я нагадаю.

Я стиснула плед на грудях.
— Ви навіть не уявляєте, наскільки це звучить… дивно.

Він нахилився ближче, уперши руки в спинку дивана.

— Дивно? Ні. Це необхідно. А дивно — це ти. У твоєму віці вести себе, як дитина, і при цьому робити вигляд, що ти доросла.

Його обличчя було зовсім поруч.
Я вдихнула, і на секунду забула, що мала відповісти.

— Ідіть до біса, — нарешті прошепотіла я, відвертаючись. — Я сама вирішу, коли переодягатися.

Він посміхнувся кутиком губ.
— Добре. Але я перевірю.

І саме це прозвучало найнебезпечніше.
Грановський нарешті пішов, і я з полегшенням видихнула.
Будинок став тихим, як завжди, тільки я та мій пульс, який все ще бився швидше після його слів.

— Клята футболка… — пробурмотіла я, тягнучи з шафи свою стару піжаму. Все ж він мав рацію. Від температури й справді стала мокрою. Але думка, що я слухаюсь його — бісила ще більше.

Я переодяглася, глянула у дзеркало й закотила очі.
— Ну от. Щасливий, Вікторе? — прошепотіла я до свого відображення.

У цей момент у двері подзвонили.
Я ойкнула, серце вистрибнуло в горло.
Тільки не знову він… Я підскочила, накинула халат і відчинила.
Але за дверима стояв не Грановський, а Денис. У руках — букет червоних троянд, широка усмішка на півобличчя.

— Привіт, красуне. Думав, ти захочеш трохи свіжого настрою після вечірки у клубі.

Я завмерла, кліпнула кілька разів і не стримала глузливу посмішку.
— Ого. Квіти. А ти впевнений, що не переплутав адреси? Бо тут живе хвора проблема, а не принцеса з казки.

Він засміявся й нахилився ближче, ніби хотів поцілувати мене в щоку, але я інстинктивно відступила назад.
У грудях ще відлунював той самий страх, що кілька хвилин тому викликав Віктор.

— Та не вигадуй, — Денис простягнув мені квіти. — Я ж бачив, як ти дивилася на мене в клубі. Думав, варто спробувати ще раз.

Я взяла букет, бо відмовити було б занадто грубо, але всередині відчувала лише одне:
Господи, тільки б Грановський не повернувся саме зараз.