Розділ 11

 Віктор

Вона вибігла з машини так, ніби в ній горів салон. А я залишився сидіти за кермом, тримаючи руки на шкіряній обшивці, що скрипіла від напруги моїх пальців.

Злость і розгубленість боролися в мені, як два звірі. Я звик, що люди реагують на мої слова передбачувано: або слухаються, або сперечаються, але завжди грають за правилами. А вона — тікає. Мовчить там, де мала б випалити у відповідь.

Я заплющив очі. Перед внутрішнім поглядом знову її обличчя — зухвала усмішка, яка розсипалася в одну мить, коли я поставив запитання про Лондон.
І ті секунди, коли вона не знала, куди подіти руки, як дивитися.

Хтось її зламав. Ця думка прийшла раптово, але відразу вросла в мене, мов цвях.
І я відчув, як усередині мене піднімається не лише лють, а й щось схоже на тривогу.

Я вдарив долонею по керму.
— Чорт забирай, Дарино…

У ній є щось, чого я не розумію. Щось, що робить її вибрики не просто дитячими витівками, а відчайдушною спробою втекти від себе. Вона ховається за сарказмом, за вечірками, за цими криками «я жива», але всередині вона боїться.

Я знав це від учора. І зараз переконався ще раз. Завів мотор, але не поспішав рушати. Я дивився на вікна будинку Ковалів, за якими вона ховалася від мене, і відчував, що ця гра буде тривати довше, ніж я планував. І я не відпущу, поки не дізнаюся правду.

Робота не рятувала. Я сидів за столом, перегортав договори, слухав підлеглих, навіть провів дві зустрічі, але половини сказаного не почув. У голові крутилася лише одна картинка — її очі в момент, коли я згадав Лондон. І те, як вона втекла.

Я звик до чітких рішень. Але з нею не було логіки. Я міг переконати будь-кого — міністра, інвестора, партнера. І все ж не міг змусити одну вперту дівчину зізнатися в тому, що її гризе.

До вечора я вже прийняв рішення: не залишати це так. Її батько довірив мені свою доньку, і я не мав права закривати очі.

Коли повертався з офісу, машина сама звернула у двір будинку Ковалів.
Я вийшов, підійшов до дверей… і зупинився. Ключа не було. Я залишив його вдома, на столі.
Для мене — немислимо. Я ніколи нічого не забував. Але з того моменту, як Дарина з’явилася у моєму житті, я вже вдруге ловив себе на тому, що втрачаю звичну зібраність.

Я натиснув кнопку домофона.
— Дарина, відчиняй. Це я.

Довга пауза. А потім її голос — трохи хриплий, але все з тією ж зухвалістю:
— А може, ні?

— Дарина, не жартуй. Відчиняй.

— Я… я хвора, — вона театрально кашлянула. — Бачите? Карантин. Вам сюди не можна. Раптом заразитеся моїм страшним вірусом.

Я зціпив зуби.
— Якщо ти справді хвора, я зайду й перевірю, що з тобою.

— О, ні-ні, лікарю, — її голос прозвучав легковажно, але крізь нього пробивався справжній біль. — Я впораюся сама. І взагалі, мені краще без глядачів.

Я нахмурився. Вона намагалася віджартуватися, як завжди. Але цього разу у її словах було щось справжнє.

Я ще кілька секунд тримав палець на кнопці, слухаючи тишу з іншого боку, а потім відпустив. Але знав, що вона не сховається довго.

Я все ж поїхав. Не тому, що повірив її відмовкам. А тому що знав, що якщо залишу її хворою на самоті, вночі не зможу зімкнути очей.

Дорогою додому я зайшов у кабінет, де на столі й досі лежав ключ від будинку Ковалів. Я схопив його й вилаявся під ніс.
Ніколи нічого не забував. А тепер через неї починаю втрачати контроль навіть над дрібницями.

Перед тим, як знову сісти в авто, я зупинився біля аптеки. Взяв жарознижувальні, протизапальні й вітаміни. Пакет у руках виглядав кумедно — не мій стиль. Але цього разу мене не хвилювало, що подумає хтось інший.

А вже виходячи з аптеки, я згадав слова Олега.
«Коли Дарина була маленькою, єдине, чим можна було підкупити цю вперту дівчину, — шоколад. Тоді вона могла зробити вигляд, що слухняна».

Я зупинився біля магазину, взяв кілька плиток чорного шоколаду й коробку цукерок. І вперше за довгий час відчув, що виглядаю не як бізнесмен, а як якийсь батько з турботливим набором для впертої доньки. Це мене злило. Але й водночас змусило стиснути кермо ще сильніше.

Я повернув машину назад, до будинку Ковалів. Цього разу я не збирався йти ні з чим. Ключ провернувся у замку тихо.
Я відчинив двері й зайшов, навіть не знявши пальта.

У вітальні світло від екрана ноутбука кидало синюватий відблиск на диван.
Дарина сиділа, укутана в плед, коліна підтягнуті до грудей. Обличчя бліде, щоки гарячі. Вона швидко клацала по клавіатурі, але щойно почула кроки, завмерла.

Її очі широко розкрилися, коли вона побачила мене у дверях.
— Ви… ви що тут робите? — голос у неї зірвався.

Я не відповів одразу. Просто зайшов вперед, поставив пакет із ліками та шоколадом на журнальний столик і кинув ключі поряд.
— Тобі потрібні жарознижувальні. І вода.

Вона кліпнула, губи розтулилися, але слів не знайшлося. Вперше за весь час вона виглядала не зухвалою, не самовпевненою, а розгубленою.

Я взяв із пакета таблетки, дістав склянку й наповнив водою з графина на столі.
Поставив перед нею.
— Пий.

— Ви… ви поводитеся так, ніби це ваш дім, — прошепотіла вона, стискаючи плед ще сильніше.

Я глянув прямо їй у вічі.
— У цьому домі твій батько залишив мені відповідальність за тебе. І якщо ти хворієш, я не дозволю тобі робити вигляд, що все добре.

Вона закусила губу й опустила погляд.
Я бачив, як вона бореться сама з собою. Сарказм так і не з’явився. Лише крихітне «так» у її мовчанні.

Я сів у крісло навпроти, розслаблено, але з поглядом, що не дозволяв заперечень.
— Тепер ти слухатимешся. Хочеш ти цього чи ні.

Вона нервово проковтнула таблетку, зробила ковток води й тихо спитала:
— І… довго ви тут будете?

— Стільки, скільки треба, — відповів я.
І вперше за весь час вона виглядала переляканою. Не від мене. Від самої ідеї, що тепер вона не одна.