Розділ 10

Дарина

Я саме безуспішно намагалася дістати склянку з верхньої полиці. Стрибнула один раз. Другий. І зрозуміла, що виглядаю як клоун у цирку. І саме тоді в дверях з’явився він.

Не у своїй звичній білій сорочці.
Без футболки. Тільки спортивні штани,  тіло, від якого навіть мій похмільний мозок на секунду завис.

Сильні плечі, рельєфні м’язи, крапля води стікала по ключиці вниз, і я відчула, як у мене пересохло в горлі ще більше, ніж від алкоголю.

Він підійшов ближче. Надто близько.
Його рука легко потягнула дверцята шафки, інша — дістала склянку.
Я відчула тепло його тіла поруч, запах.
І в ту мить мене скував той самий холодний страх.

Спогад. Руки іншого хлопця, які тягнуть мене, куди я не хочу. Липке дихання над вухом. Я здригнулася й різко відступила назад.

Склянка ледь не випала з його руки, але він встиг утримати. Його погляд зупинився на мені. Пильний, пронизливий.
Ніби він бачив більше, ніж я хотіла показати. Я швидко натягнула усмішку, прикривши власне тремтіння.

Сарказм врятував мене ще раз.
Але всередині я відчувала, що він не купився. І чим довше він дивився на мене без футболки, із тією серйозністю, тим більше мені хотілося втекти. Він мовчки поставив склянку на стільницю переді мною.

Я схопила її швидко, ніби боялася, що він передумає. Зробила ковток і відчула, як горло обпікає холодна вода.

— Дякую, — буркнула я й відставила склянку. — Справжній герой. 

Він не посміхнувся. Тільки стояв, спершись рукою на стільницю, і дивився на мене. Довго. Так довго, що я почала вертітися на місці, прикривати себе футболкою, хоча вона й так була до колін.

— Ти щось приховуєш, — тихо сказав він.
— Ага, — я скривилася й підняла брови. — Секретний запас шоколаду в шкарпетках. Не скажу, де саме.

Моя усмішка була різкою, навіть нахабною, але всередині все стискалося в грудку.
Я знала, що він відчув. Зрозумів, що мій різкий відступ не просто примха.

— Дарина, — його голос прозвучав майже м’яко. — Якщо ти…

— Нічого! — я різко перебила, ковтнула ще води й поставила склянку так, що вона дзвінко вдарилася об стільницю. — Все нормально. Я просто не виспалася.

Він ще мить мовчав, а тоді відвернувся й пройшов до дверей.
— Виспися. Бо довго так ти не протягнеш.

Я видихнула й стиснула пальці навколо склянки. Він майже мене зловив.
А я ще не готова, щоб він знав.

Коли він пішов, тиша впала знову.
Я сіла на стілець і обхопила склянку обома руками, ніби вона могла мене захистити.

Мене трусило. Не від води, не від похмілля. Від нього. Від того, як він стояв поруч — високий, сильний, занадто близько.
Від того, що я відчула його тепло шкірою, і серце відразу почало битися швидше, як тоді… колись.

Я стиснула зуби. Це не він. Це не той. Це інший. Він не зробив нічого поганого.
Але тіло пам’ятало своє. І мозок підкидав спогади, від яких хотілося кричати.

Я заплющила очі. Найстрашніше було те, що я не лише боялася його близькості.
Я ще й хотіла її. Його голос, його погляд, навіть ця дурна футболка на мені — усе це дивно притягувало. І саме це мене лякало найбільше.

Бо що, якщо колись я не зможу сказати «ні» вчасно? Я видихнула й відпила ще ковток води, щоб сховати тремтіння.
Тримай маску, Дарина. Усміхайся. Жартуй. Інакше він побачить, що ти не така сильна, як здаєшся.

Я ще трохи посиділа на кухні, вдихаючи тишу, яка пахла стерильністю й ним одночасно. Потім встала й попрямувала в кімнату, яку він учора назвав «гостьовою».

Зняла його футболку. На секунду притисла до обличчя і швидко відкинула, ніби вона обпекла.

— Досить. Годі цього дурного театру, — пробурмотіла я собі.

Одягнула свою сукню, розчесала волосся й глянула в дзеркало. Трохи розпатлана, але цілком бойова. Ось так, Дарина. Маска знову на місці. Ти не жертва. Ти буря.

Я вже уявляла, як сяду в таксі, як увімкну музику на повну, як напишу дівчатам у чат… Але коли я спустилася вниз із сумкою через плече, він уже чекав біля дверей.

Віктор був одягнений у свій класичний костюм: темний, строгий, із бездоганним виглядом людини, яка навіть повітря вдихає за графіком.

— Я відвезу тебе, — сказав він, не залишивши простору для заперечень.

— Вау, — я всміхнулася. — І таксі, і охорона, і персональний водій. Чесно, відчуваю себе принцесою. Тільки от казка якась дивна.

Він не відповів. Лише відчинив дверцята свого авто й кивнув, щоб я сідала.
Я закотила очі, але таки сіла.

Машина рушила. Я дивилася у вікно на знайомі вулиці й намагалася не думати, як дивно сидіти поряд із ним після всього, що сталося. Але відчуття не відпускало, що він поруч, він контролює навіть цей момент.

— Можете не хвилюватися, — кинула я, порушуючи тишу. — Я ж не втечу через вікно на ходу.

Його кутик губ ледь сіпнувся, але він залишився мовчазним. І від цього було ще гірше.

Машина плавно зупинилася біля мого будинку. Я вже потяглася за ручку дверцят, аби вискочити й виставити все це ранкове божевілля за дужки, коли його голос пролунав поруч.

— Тебе у Лондоні хтось образив?

Я завмерла. Рука так і зависла над ручкою.
Повітря в салоні стало важким, ніби раптово зник кисень.

— Що? — я глянула на нього з викликом, намагаючись упіймати той самий тон, яким завжди розбивала незручні розмови. — Ви зараз як мій психолог говорите. Хочете ще й оплату за сеанс?

Він не відводив очей. Його погляд палив, наче прожектор, витягуючи назовні те, що я роками ховала.

— Дарина. Це не жарт. Твої вибрики — це маска. Я бачу, що за нею.

Я здавалася. Секунду. Дві. А потім язик нарешті знайшов рятівний сарказм:
— Може, я просто народилася з цим «ефектом проблеми»? ДНК таке.

Але голос зрадницьки затремтів.
І він це почув. Його рука раптово лягла на кермо ще міцніше.