Розділ 9

Віктор

Я зачинив двері за собою й залишився у коридорі на самоті. Тиша будинку була оглушливою. Я стояв, спершись долонею об стіну, й відчував, як у мені клекотить злість. Вона відштовхнула мене.
Мене.

Я звик, що моє слово — закон, мій погляд — вирок. Я бачив, як навіть досвідчені бізнес-партнери губилися під моїм тиском.
А вона… Вона дивилася мені прямо у вічі й сказала: «Іди звідси».

Я мав би розсміятися. Або розлютитися настільки, щоб викинути її з мого дому прямо цієї миті. Але натомість я відчував… збентеження.

Її реакція була занадто різкою. Не схожою на черговий сарказм чи дитячий бунт.
На мить я встиг побачити в її очах не зухвалість, а щось інше. Страх.
Це збило мене з пантелику.

Я пішов коридором у свій кабінет, сів у крісло й сперся ліктями на стіл.
Серце билося швидше, ніж я хотів визнавати. Я заплющив очі й вдихнув глибоко.

Вона доводить мене до межі. Вона змушує втрачати контроль. Але сьогоднішнє «ні»… було іншим. І я, чорт забирай, вперше за довгі роки не знав, що робити.

Я сидів у темряві свого кабінету, дивлячись на власне відображення у склі.
Суворий чоловік, тридцять п’ять років, успішний бізнесмен. Людина, яка вибудувала своє життя з точністю до хвилини, без зайвих емоцій і необдуманих вчинків. І тепер цей чоловік дозволяє якійсь розбещеній дівчинці виводити себе з рівноваги.

Я стиснув кулаки. Досить. Вона — проблема. Молода, легковажна, безвідповідальна. Її життя — це вечірки, алкоголь, хлопчиська, які намагаються виглядати дорослими. А моє життя — робота, угоди, репутація. Ми належимо до різних світів.

Я дав слово її батькові, і виконаю його. Я стежитиму, щоб вона не потрапила в халепу. Але ні про які почуття чи стосунки не може бути мови. Вона — катастрофа, і мені не місце в її хаосі.

Я змусив себе повторити це подумки кілька разів, наче мантру.
Дистанція. Тільки дистанція. І все ж, коли я згадав, як вона дивилася на мене хвилину тому, серце вдарило швидше.
Не через зухвалість. А через страх.
І саме це не дає мені спокою.

Я сидів у кріслі, вдивляючись у документи на екрані ноутбука, але цифри розпливалися. Скільки б я не намагався змусити себе працювати, думки знову і знову поверталися до неї.

До її сміху. До її нахабних жартів.
До того, як вона відштовхнула мене — різко, наче від вогню. Я зітхнув і відкинувся на спинку.

Моє життя завжди було чітким: сон по графіку, робота, спортзал, угоди, перемоги. А тепер я сиджу серед ночі, безсонний, із важкою головою, і все це через одну дівчину.

Катастрофа, — знову пронеслося в голові.
Вона справді була моєю катастрофою.

Я так і заснув у кріслі. Неправильно, незручно, з напіврозстібнутим коміром сорочки.

Прокинувся від будильника, який різко врізався у тишу. Голова була важкою, тіло  втомленим, але найбільше мене дратувало, те, що я забув, що таке здоровий сон. І винна в цьому була вона.

Я повільно підвівся, стягнув із себе білу сорочку й кинув її на диван.
Холодний душ потім. А поки тренажерна зала.

Спустившись вниз, я зайшов до великої кімнати зі скляними стінами, де все блищало металом і дзеркалами. Мій храм дисципліни. Єдине місце, де я міг очистити голову від зайвого.

Я взявся за штангу, змусивши тіло працювати. Ритм. Вдих. Видих. Контроль.
Кожен підйом ваги мав стерти з моїх думок її обличчя.

Але що більше я намагався, то чіткіше уявляв її у моїй футболці, на моєму ліжку, з тим поглядом, який змусив мене відступити. Зал заповнювало моє важке дихання й металевий звук гантелей. Я був занурений у ритм вправ, коли почув різкий гуркіт. Не з вулиці, а з кухні.

Я поклав штангу на місце й рушив коридором. У моєму домі панував порядок, тиша й абсолютна дисципліна. Тут не могло бути несподіваних звуків… окрім неї.

Я зайшов на кухню і побачив її. Дарина стояла біля шафки, відчинивши дверцята навстіж, а біля її ніг уже лежало кілька перевернутих склянок. Волосся розтріпане, щоки бліді після вчорашнього, але очі все ті самі, живі й зухвалі.
А на ній була моя футболка. Занадто велика для неї, вона спадала з плеча й відкривала ніжну лінію ключиці.

Моя кухня. Моя футболка.
Моя катастрофа посеред ночі з виглядом, ніби вона тут живе роками.

— Ти що тут робиш? — запитав я, голос мій прозвучав суворіше, ніж я хотів.

Вона озирнулася й усміхнулася — втомлено, але з тим самим сарказмом, який доводив мене до сказу.

— А ви що, ніколи не п’єте води? Я, знаєте, людина жива, іноді хочу попити.

Я стиснув щелепи. Її босі ноги торкалися холодної підлоги, і від цього картина виглядала ще більш… небезпечною.
Ні, не для неї. Для мене.

— Ти могла б просто попросити, — сказав я повільно.

— О, я ж не знала, що для склянки води треба складати офіційну заявку, підписувати угоду й чекати, поки особисто Грановський винесе дозвіл, — вона розвела руками. — Наступного разу обов’язково надрукую бланк.

Я дивився на неї довго. І вперше в житті зловив себе на тому, що відчуваю як мої правила у власному домі тріскаються по швах.

Я мовчки підійшов до неї. Вона відступила на крок, сперлася спиною на стільницю, але очей не відвела. Ніби навмисне дивилася виклично, перевіряючи, чи витримаю я цей двобій.

Я відсунув її руку від шафки, нахилився й дістав потрібну склянку. Проста, буденна дія. Але відстань між нами скоротилася настільки, що я відчув її подих — теплий, із присмаком алкоголю. Вона не відвернулася. Навпаки — примружилася, ніби гралася з вогнем.

Я налив води й простягнув їй склянку.
— Тримай.

Вона взяла її повільно, навмисне ковзнувши пальцями по моїй руці.
І в ту секунду я відчув, як у мені знову піднялася хвиля. Лють? Бажання? Змішане все разом. Вона зробила ковток, а тоді облизала губи й сказала:
— Ви такий турботливий. Ще трохи і я подумаю, що вам подобається, коли я тут.