Розділ 8

 Дарина

Я відкрила одне око. Потім друге.
Вікно, дорога, темно. Ага, таксі... ні, не таксі... Повернула голову й мало не впала на коліна. За кермом сидів сам Грановський. Кам’яний, як завжди.

— Ооо, — протягнула я, облизуючи губи. — Я що, виграла головний приз? Персональне таксі «Льодяний дядько»?

Він кинув на мене погляд. Той самий. Від якого в тверезому стані хочеться або тікати, або вішатися на шию.
— Сиди тихо.

— А ви завжди такий… ммм… похмуро-красивий? — я заплуталася у власній сумці, намагаючись знайти помаду. — Чи це ексклюзивна версія для мене?

Він не відповів. Лише стиснув кермо так, що я подумала воно зараз трісне. Я сперлася лобом на вікно й дивилася на вогні міста. І раптом збагнула:

— Е-е-е, стоп. Це не мій будинок. Це не мій район! — я піднялася над сидінням, майже ткнувшись у лобове скло. — Ви мене крадете? Ви серйозно мене викрадаєте?!

— Дарина, сядь нормально, — його голос був низьким і втомленим.

— Ага, зараз. А я потім у суді скажу: «Ваша честь, цей чоловік спокусив мене своєю білою сорочкою й змусив жити з ним!»

— Господи… — він потер перенісся. — Ти навіть у такому стані не можеш мовчати.

— Мовчати? — я округлила очі. — Ви ж не розумієте! Я народилася, щоб говорити. І танцювати. І пити коктейлі з трубочкою. І… — я замислилася. — І ще… робити отак!

Я ткнула пальцем йому в плече.
Він відсахнувся, немов я підпалила його.
Машина зупинилася. Я витріщилася у вікно. Величезний будинок. Скло, камінь, холодна розкіш.

— Еее, — протягнула я, кліпаючи. — Це точно не мій. — Я підняла очі на нього й хитро посміхнулася. — Ви мене реально викрали. І привезли в свій замок. О, тепер я ваша полонянка?

Він вийшов із машини й відчинив мені дверцята.
— Дарина, виходь.

— Виходь? — я засміялася. — Це звучить як початок хорору. Зараз ви скажете: «Заходь у підвал»!

Його терпіння, схоже, було на межі.
А я… я була п’яна й щаслива. Бо навіть його лють виглядала кумедною.
Я зробила спробу встати з машини самостійно. Спроба провалилася десь на другому кроці, бо мої підбори вирішили, що вони сьогодні незалежні від фізики.

— Упс, — видихнула я, вхопившись за дверцята. — Ні-ні, я не п’яна. Це… це земля танцює.

Віктор з’явився поруч, як завжди з обличчям, наче він уже шкодує про кожне своє рішення в житті.

— Я ж казав, — буркнув він. — Йди сюди.

— Що «сюди»? — я глянула на нього знизу вгору, примружившись. — Ааа, ви хочете мене понести? Прямо як у кіно? Ну, тільки там наречена в білій сукні, а я… — я глянула на себе й засміялася. — Я... А...Ой!

Він зітхнув і різко підхопив мене на руки.
Я скрикнула й обвила його шию.
— Ооо! Сервіс VIP-класу! Ви мій принц у діловому костюмі. А підвал у вас де? Зізнавайтеся!

— Замовкни, — проскреготів він, крокуючи до дверей.

— Ну добре, — видихнула я й поклала голову йому на плече. — Але знаєте, у вас дуже зручні плечі. Може, я залишуся тут? Ну, чисто для комфорту.

— Дарина… — він стиснув мене міцніше, ніби боявся, що я вирвуся.

— Що? — підняла я голову. — Ви знову хочете поставити ультиматум? «Або ти спиш, або ти спиш»?

Його очі блиснули, і на секунду я подумала, що він зараз реально мене висадить на килим. Але ні. Він заніс мене у свій дім — величезний, холодний та ідеальний. І в цей момент я відчула себе гостею в іншій реальності. І розсміялася.

— О, так ось де ви живете. Як музей: красиво, але холодно. Я тут точно оживлю все.

Він поставив мене на ноги.
— Якщо взагалі виживеш після цього вечора, — буркнув він.

А я хитнулася, сперлася об стіну й усміхнулася йому.

— Не хвилюйтеся, Грановський. Я вічно живуча.

Він відчинив двері гостьової спальні й посадив мене на край ліжка, наче я була якимось крихким фарфоровим виробом.
— Лягай, — наказав коротко.

— Ого, який турботливий, — я розтягнула слова й відкинулася на подушки. — А каву в ліжко завтра принесете? 

Він не відповів, просто дістав із шафи чисту футболку й кинув мені.
— Одягни, — коротко наказав.

Я натягнула її поверх блискучої сукні й розсміялася:
— О, це ж справжній артефакт. Пахне вами. Небезпечно, знаєте?

Його погляд впав на мене — темний, напружений. Я відчула, як він наближається, і серце раптом почало битися занадто швидко. Я підкинула ще трохи сарказму, щоб зламати момент:
— Ну що, пане Грановський, витримаєте мене так близько?

Між нами спалахнула тиша.
Він нахилився ближче, і я на секунду завмерла. Його тінь упала на мене, і все моє тіло стиснулося.

Ні. Не зараз. Не знову. Перед очима спалахнули уривки минулого: чужі руки, які тягнули мене туди, куди я не хотіла. Той липкий голос, що шепотів, що «це нормально». Тоді я вирвалася. І клялася, що більше ніколи не дозволю.

Я відштовхнула Віктора різко, майже панічно.
— Ні! — вирвалося занадто голосно.
Він завмер, а я, зібравши рештки сил, прошипіла:
— Іди. Просто… вийди звідси.

Його очі блиснули здивування, злість, щось ще, чого я не могла назвати. Але він відступив.

Двері за ним грюкнули, і тиша впала так раптово, що у вухах ще дзвеніло.
Я стояла кілька секунд, стискаючи кулаки, щоб зупинити тремтіння. Маска сарказму тріснула. Посмішка, якою я щойно жонглювала, зникла.

Я впала на ліжко й втупилася в стелю.
Повітря було важким, а серце калатало так, ніби щойно я не його проганяла, а від себе тікала.

Знову той самий стан, коли світ стає надто близьким. Коли чужі руки, навіть якщо вони не торкаються, викликають спазм у грудях. Коли хочеться кричати «Відійди!» ще до того, як стане справді небезпечно.

Я заплющила очі й на мить побачила інше обличчя. Не його. Іншого.
Того, хто колись шепотів: «Розслабся, це ж нічого страшного…»
Того, хто вирішив, що моє «ні» можна ігнорувати.