Розділ 7

Віктор

Я вийшов із будинку Ковалів, грюкнувши дверима так, що, здавалося, усе скло здригнулося. Здавалося б, на цьому й мав поставити крапку. Поїхати додому, вимкнути телефон і переконати себе, що її вибрики — не моя проблема.

Але я не поїхав. Стояв неподалік у машині, в темряві, спостерігаючи за входом. І коли вона вийшла з дому у своїй блискучій сукні, на високих підборах, із тією впевненою ходою, ніби світ лежав біля її ніг, — я вже знав, що за нею поїду.

Таксі підхопило її, і я рушив слідом.
Моє серце билося сильніше, ніж мало б. Це було безглуздо. Неправильно. Я — дорослий чоловік, бізнесмен, людина із залізною репутацією. Але в ту мить я був мисливцем, який не може відвести погляду від своєї здобичі.

Клуб світився вогнями, гуркотів музикою, і я ненавидів його вже за те, що саме туди вона вирушила. Я пройшов крізь охорону, піднявся сходами на верхній балкон і зупинився там, звідки відкривався огляд на весь танцпол. І побачив її.

Дарина танцювала посеред натовпу, сяючи у своїй сукні, сміючись так, ніби життя було суцільним святом. Марта й Софія вже ледь трималися на ногах, а поряд з нею крутився якийсь хлопець із занадто самовпевненою усмішкою.
Він нахилявся ближче, його руки торкалися її талії, а вона не відштовхнула. Навпаки, відповіла йому рухом.

Мене накрило хвилею. Лють. Ревнощі. Злість на себе за ці почуття. Я стискав перила балкона так, що пальці побіліли.
Вона — донька мого друга. Вона — моя відповідальність. І вона поводиться так, ніби я взагалі не існую.

Я не зводив із неї очей. Дарина сміялася, танцювала і пила. І кожна її усмішка, кожен нахил голови до того хлопця, різали мене зсередини.

Але я знав одне, що цч ніч закінчиться погано. І коли це станеться, я буду поруч.
Мене не здивувало, що все зіпсувалося так швидко. Дарина завжди була іскрою, яка тільки чекає, щоб щось спалахнуло.

Я помітив момент, коли до неї підійшов якийсь виродок у розстібнутій сорочці, з тією самою хижою посмішкою, яку я бачив сотні разів у переговорах — жадібність, замаскована під шарм. Він нахабно схопив її за руку, і я вже відчув, як у мені закипає кров.

Дарина вирвалася. І, чорт забирай, ще й хлюпнула йому в обличчя коктейлем.
Типова вона. І саме тому я знав, що секунди рахуються.

Хлопець скривився, замахнувся, але між ними став інший — той, із яким вона танцювала. У його рухах була жага, у погляді бажання справити враження. Він штовхнув нахабу, і далі все стало зрозуміло без слів.

Перший удар. Гул натовпу. Склянки полетіли на підлогу, столи загриміли.
Я стискав перила балкона, спостерігаючи, як клуб перетворюється на арену.
Вона стояла посеред цього хаосу, розгублена лише на мить, а тоді — знову сміх та її проклятий азарт.
Її очі світилися, наче їй подобалося бути центром бурі.

— Вона не розуміє, — я відчув, як щелепа напружилася. — Вона взагалі не усвідомлює, у що грається. Це вже не жарти. Це вже небезпека.

Я рушив вниз. Повільно, але всередині мене кипіла лють. Вона могла довести до сказу кого завгодно. Але цього разу вона довела й мене. Я спустився сходами, коли бійка вже сягнула апогею. Охорона клубу швидко рознімали хлопців, відтісняли натовп, викидали за двері зайвих.
Дарина, Марта і Софія сміялися так, ніби щойно влаштували найкраще шоу у своєму житті.

— Безвідповідальні діти, — подумав я. — І серед них саме та, яку я маю берегти від усього цього.

Я не втручався ще. Просто чекав у тіні, поки їх виведуть. І от вони опинилися надворі. Нічне повітря було холодним, свіже після задушливої атмосфери клубу.
Дівчата хиталися на підборах, обіймаючись і сміючись. Незнайомець стояв поруч, витираючи кулак, на обличчі були сліди бійки, але в очах задоволення, наче він щойно отримав медаль.

А тоді вийшла Дарина. Срібляста сукня в світлі неону сяяла ще більше, ніж всередині. Її щоки палахкотіли, очі блищали від адреналіну й алкоголю. Вона була схожа на полум’я, яке не можна загасити. Вона озирнулася навколо, і наші погляди зустрілися.

На її обличчі промайнуло здивування, а тоді — усмішка. Широка, зухвала, така, що змусила мене стиснути кулаки.

— О боже, — протягнула вона, театрально закочуючи очі. — І тут мій наглядач. Ви переслідуєте мене?

Я зробив крок уперед.
— Я рятую тебе від самої себе.

Її сміх пролунав голосно, надто голосно для порожньої вулиці.
— Серйозно? Бо виглядає так, ніби ви просто ревнуєте.

Я глянув на неї ще раз. На її блискучу сукню, на розтріпане волосся, на те, як вона стоїть біля чужого хлопця.
І зрозумів, що вона мала рацію. Я справді ревную. І це мене лякало більше, ніж будь-яка бійка.

— Гей, чоловіче, — незнайомець виступив вперед, прикриваючи Дарину так, ніби він щойно отримав право бути її героєм. — Вона зі мною.

Я повільно перевів погляд на нього.
Високий, нахабний, із самовдоволеною посмішкою, кулак ще в синцях після бійки.
Досвід мені підказував, що таких типів ламає не сила, а холодна впевненість.

— Вона не з тобою, — сказав я низьким голосом. — Вона під моєю відповідальністю. І я раджу тобі відійти, поки ще маєш шанс піти на власних ногах.

Його посмішка зникла.
— Ти хто взагалі такий, га?

Я зробив крок ближче. Не швидко, але достатньо, щоб він відчув загрозу.
— Той, кого тобі краще не перевіряти.

Ми зустрілися поглядами. Він ще мить вагався, але потім буркнув щось під ніс і відступив. Я знав цей типаж: герой лише до першого справжнього опору.

Я вже хотів обернутися до Дарини, щоб дати їй чергову лекцію, але вона хитнулася. Її руки тремтіли, щоки палахкотіли, а погляд розфокусувався.

— Дарино, — я швидко підхопив її під лікоть. — Тобі погано?

— Ні-ні, я… все нормально… — пробелькотіла вона, але ноги її вже не слухалися.

Я стиснув щелепи. Звісно. Алкоголь, безсонна ніч, клуб, і результат очевидний.
Не вагаючись, я підхопив її на руки. Вона була легка, надто легка, і від цього всередині мене щось знову стиснулося.
Вона сперлася головою мені на плече, тихо бурмочучи щось незрозуміле.