Розділ 6

Дарина

— Дзвони батькові, — його голос звучав різко, безапеляційно. — І скажи, що з тобою все гаразд.

Я зухвало всміхнулася.
— Ви завжди такий романтичний? Замість квітів і компліментів — ультиматуми?

Його очі звузилися.
— Дарина. Телефон. Зараз.

Я театрально зітхнула й витягла мобільний із кишені. Вмикати режим слухняної донечки мені зовсім не подобалося, але раз він так наполягає… чому б не зіграти на своїх правилах?

— Тату! — я натиснула гучний зв’язок спеціально, щоб Грановський чув кожне слово. — Привіт. Так, усе добре. Жива-здорова.

Погляд Віктора пронизував мене, мов голки. Я ледь не розсміялася.

— Просто тут є одна… проблемка, — додала я солодким голоском. — Твій друг, Віктор… він постійно біля мене. І… мені здається, він починає фліртувати.

Я кинула швидкий погляд на нього.
Якщо очі могли б убивати, я б уже лежала на підлозі.

— Що? — татовий голос зазвучав різко. — Віктор?!

— Та ну, я жартую! — заливисто засміялася я, хоча сміх був майже справжній від того, як перекосило обличчя Грановського. — Він просто занадто серйозний, от я й вирішила трохи розвеселити.

— Дарина, це не жарти, — татів голос був суворим. — Але добре, що ти подзвонила. Я тепер спокійний. І слухай Віктора, він тобі не ворог.

— Ага-ага, — відмахнулася я, вимикаючи гучний зв’язок. — Люблю, цілую, до зв’язку.

Клац.

Я повільно опустила телефон і подивилася на Грановського.
— Що? — підняла брови. — Ви самі хотіли, щоб я передзвонила. От я й зробила розмову цікавішою.

Його щелепа напружилася так, що я вже почала хвилюватися за його зуби.
А потім він тихо, небезпечно сказав:
— Ти граєш із вогнем, Дарина.

Я всміхнулася ще ширше.
— А ви — самий нудний пожежник, якого я зустрічала.

Він ще трохи постояв, дивлячись на мене так, ніби зараз мене варто було закувати в кайданки. А потім різко розвернувся й пішов до виходу. Двері зачинилися з таким гуркотом, що аж вікна здригнулися.

— Ну-ну, містере Контроль, — пробурмотіла я собі під ніс, витягаючи з шафи наступну сукню. — Подивимося, як довго ти витримаєш це.

Я підкрутила музику ще голосніше. Тепер у колонках лунали ті самі ритми, які доводили його до сказу вночі. І, чорт забирай, від цього настрій ставав тільки кращим.

Перед дзеркалом я приміряла сукню за сукнею. Червона — занадто «фатальна».
Чорна з паєтками — блищить як диско-куля. А от коротка срібляста — саме те. Я крутилася, роздивляючись себе з усіх боків, і сміялася.

Нехай Грановський скиглить про «відповідальність», «порядок» і «контроль» скільки завгодно. Я — жива, молода і хочу тусити.

Дістала телефон і швидко написала в чат дівчатам:
«План такий: о 22:00 зустрічаємось біля клубу. Мій наглядач знову зник, так що вечір за нами»

Відправила повідомлення й підморгнула власному відображенню в дзеркалі.
— Тримайся, Грановський. Ти ще не знаєш, що таке справжній безлад.

Я зав’язала волосся у високий хвіст, нафарбувала губи яскравою помадою й знову засміялася. Так, можливо, я й катастрофа. Але я — своя власна катастрофа.

Коли сонце почало ховатися за обрій, я вже була повністю готова.
Срібляста сукня сяяла в дзеркалі, високі підбори додавали впевненості, а яскрава помада — зухвалості. Ідеальний образ для вечора, який має закарбуватися у пам’яті.

У додатку я викликала таксі.
— Клуб «Eden», — сказала водію, сідаючи на заднє сидіння.

Місто вечірнє, у вогнях, пропливало за вікном. Я слухала музику у навушниках, легенько похитуючи ногою, й уявляла, як у цей момент десь далеко, у своєму стерильно чистому кабінеті чи квартирі, Грановський зітхає з полегшенням: «Нарешті спокій».

І навіть не здогадується, що моя «спокійна ніч» закінчиться зовсім інакше. Я відчувала дивне хвилювання. Так, я знала, що він злий. Знала, що коли дізнається, буде вибух. Але саме від цієї думки ставало ще цікавіше.

Вечірній Київ виглядав так, ніби був створений для пригод. І я збиралася використати цей шанс на повну. Коли таксі під’їхало до входу в клуб, я дістала телефон і написала в чат:
«Я вже тут. Чекаю вас біля входу»

Вийшла з машини й глибоко вдихнула.
Музика з клубу била в груди навіть крізь стіни. Свобода пахла ніччю, шампанським і чимось небезпечним. Я поправила сукню, усміхнулася й подумала: Тримайся, Грановський. Цю битву я виграла.

Марта й Софія з’явилися за кілька хвилин.
Марта у червоній сукні, яка світилася на пів кварталу, а Софія у шкіряних шортах і топі, що ледве тримався. Вони виглядали саме так, як треба для ночі без правил.

— Ну, ти богиня, — видихнула Софія, окинувши мене поглядом. — Якщо Грановський тебе в такому побачить, йому точно доведеться викликати швидку.

— О, це й є план, — засміялася я.

Ми зайшли всередину, і клуб накрив мене хвилею. Бас гупав у грудях, світло миготіло, люди танцювали так, ніби завтра не існує. Я відчула, як серце виривається в такт музиці.

Ми пробилися до бару.
— Три коктейлі, — замовила я, не роздумуючи. — Найяскравіші, які у вас є.

Бармен підморгнув і поставив перед нами три склянки з рідиною кольору неону.
Я зробила ковток, і сміх сам вирвався з грудей. Ось воно. Ось заради чого варто жити.

Марта потягнула нас на танцпол.
Ми танцювали, сміялися, піднімали руки догори, кричали слова пісень. Я почувалася вільною. Без батьків, без їхніх правил. Без Грановського, який завжди дивиться, наче я його персональний злочин.

І тоді він з’явився. Високий хлопець із темним волоссям і синіми очима. Впевнений у собі, але не нахабний.
Він легко підхопив ритм поруч зі мною й нахилився, щоб перекричати музику:
— Я Денис. Ти сьогодні найяскравіша дівчина в цьому клубі.

Я розсміялася й зробила ще ковток коктейлю.
— Дарина. І це лише початок.

Його усмішка була теплою, майже щирою, і це контрастувало з холодним сталевим поглядом мого «наглядача». Я відчула, як ще більше розквітла від цього.