Розділ 5

Віктор

Я вийшов із дому Ковалів і вдихнув свіже ранкове повітря. Думав, стане легше.
Не стало. У голові крутилися її слова, її усмішка, цей нахабний блиск в очах.

Дарина Коваль. Двадцять один рік, і стільки проблем, що навіть моя рада директорів нервово курила б у кутку. Я сів у машину, завів двигун і натиснув на газ, але відчуття, що я втрачаю контроль, не зникло.

Я завжди був людиною правил. Ранок починав із тренування, сніданок завжди за розкладом, робочий день — розписаний до хвилини. Мій світ — це система, де все на місці. І тепер у цю систему увірвалася вона.

Її сміх досі лунав у вухах. Її виклик — «ви мене не зламаєте» — залишився в голові гірким присмаком. Чому я взагалі дозволяю собі думати про це? Я мав би зробити простіше: подзвонити Олегові й сказати, що його донька не піддається контролю. Нехай сам вирішує.

Але ні. Я не такий. Я дав слово. А я завжди тримаю слово.

Я повернув на проспект, рухаючись у бік офісу. Місто тільки прокидалося, люди поспішали на роботу. Для них я був тим самим Грановським — холодним, непохитним, із бездоганною репутацією.
Вони не знали, що всередині мене вже починався хаос. Катастрофа, — саме так я подумки назвав Дарину ще вчора. І, здається, я навіть не уявляв, наскільки правий.

Офісна будівля зустріла мене звичним ритмом. Величезні скляні двері, привітання охорони, кивок секретарки. Усі, хто працював тут, знали, що якщо я зранку крокую до ліфта в костюмі й без зайвих слів, значить, день буде важким. І зазвичай я тримався бездоганно.

Але сьогодні… сьогодні я був іншим. Я зайшов до свого кабінету, поклав папку на стіл і спробував поринути у звіти.
Цифри. Графіки. Контракти. Речі, які завжди приносили спокій. Але замість цього перед очима вставали карі очі Дарини й її нахабна усмішка.

«Ви мене не зламаєте».

Я стиснув ручку так, що вона ледь не тріснула. Невже я дозволяю двадцятирічній дівчині, розпещеній і впертій, так впливати на мене?

Секретарка зайшла з кавою й поставила її на стіл.
— Вікторе Андрійовичу, у вас через десять хвилин зустріч із Радченком.

Я кивнув. Зустріч. Важливий контракт. Те, що мало б відвернути мене від усього зайвого. Але навіть у момент, коли я дивився у вікно на місто, думка про Дарину не відпускала.

Вона була як вірус у системі. Непомітна на перший погляд, але достатньо сильна, щоб вивести із ладу навіть найстійкіший механізм. І я, на свою біду, відчував, що цей вірус уже оселився в мені.

Треба тримати дистанцію, сказав я собі.
Треба поставити її на місце й показати, що я не граюся в дитячі ігри. Тільки от чомусь мені здавалося, що Дарина чекає саме цього. І що справжня гра тільки починається.

Зустріч із Радченком тягнулася довше, ніж зазвичай. Я сидів за столом, слухав його нескінченні пояснення щодо інвестицій у новий проєкт і ловив себе на тому, що половина моїх думок блукає десь далеко від теми.

Недоспана ніч давалася взнаки. Втома тиснула на плечі, очі різало, а голова відмовлялася працювати в чіткому режимі, до якого я звик. Я не пам’ятав, коли востаннє дозволяв собі таку розкіш як втратити концентрацію.

І все через неї. Дарина. Дівчина, яка могла перетворити будь-який дім на хаос за лічені години. Дівчина, яка сміялася в обличчя моїм заборонам і робила це так щиро, що навіть моє терпіння починало тріскати по швах.

— Ви мене слухаєте, Вікторе Андрійовичу? — Радченко нарешті зупинився й глянув на мене.

Я швидко зібрався й повернувся до справи.
— Продовжуйте, — сказав холодно.

Він продовжив говорити, але я вже відчував, що мій контроль хиткий.
Що кожен графік, кожна цифра, кожна цифра у звіті розпливається в голові, перетворюючись на її карі очі й голос:
«Ви мене не зламаєте».

Я зціпив зуби й зробив нотатки. Я мав тримати планку. Мав довести, що навіть після безсонної ночі я залишаюся тим самим Грановським, якого бояться й поважають.

Але десь у глибині я знав, що це тільки початок. Якщо вона й надалі втручатиметься в мої ночі й дні, то я ризикував втратити не лише сон, а й розум.

День добігав кінця. Я переглянув останні документи, поставив підпис там, де треба, і відчув, як тіло відмовляється від співпраці. Голова важка, думки розкидані, а єдине, чого хотілося, — це нарешті поїхати додому й вимкнути світло.

Я вийшов із кабінету, попрощався з секретаркою й викликав ліфт.
Звичний ритм — внизу, через підземний паркінг до авто, і нарешті спокій. Але сьогодні навіть цей момент був зіпсований.

Телефон задзвонив саме тоді, коли я натиснув кнопку відчинення на ключі від машини.
На екрані — Олег.

— Вікторе, привіт, — його голос був надто напруженим для звичайної розмови. — Ти бачив Дарину сьогодні?

— Так, вранці, — відповів я. — Чому питаєш?

— Вона не відповідає на дзвінки з вчорашнього вечора, — він говорив швидко, з нотками хвилювання. — Я намагався дзвонити кілька разів. Жодної реакції. Вона завжди передзвонювала, навіть коли була зайнята. А тут — тиша.

Я відчув, як щось стислося всередині.
Картина нічної вечірки ще свіжа в пам’яті. Її сміх, виклик у погляді, обіцянка піти в клуб. Так, вона могла бути легковажною. Але я знав, що Олег має рацію. Донька завжди лишалася на зв’язку.

— Не хвилюйся, — сказав я рівно, хоча в самому собі вже збирав напруженість у кулак. — Я заїду й перевірю.

— Буду вдячний, — відповів він. — І, Вікторе… якщо щось не так, подзвони мені одразу.

Я поклав слухавку й на мить завмер, притискаючи телефон у руці. Сон забирала в мене Дарина. Тепер вона забирала й спокій.

Я завів двигун, і в голові була лише одна думка: якщо вона знову встряла у щось небезпечне, то цього разу я вже не відпущу безкарно.

Дорога до будинку Ковалів була коротшою, ніж зазвичай. Я натискав на газ більше, ніж треба, і відчував, як у мені зростає неспокій. Не відповідає на дзвінки.
У голові крутилася ця думка, і я майже бачив Олега, який з недовірою дивиться мені в очі: «Я ж просив приглянути за нею».