Розділ 4

Дарина

Він вигнав усіх. От просто взяв і розігнав мою першу нормальну вечірку після Лондона. Я стояла біля вікна й дивилася, як машини одна за одною виїжджають з двору, а в голові лунало одне-єдине слово: «диктатор».

Ну як так можна? Люди сміялися, танцювали, нікому не робили зла… Окрім сусідів, звісно. Але хіба не для того існують беруші? Але ні. Грановський з’явився — холодний, чорний костюм серед кольорових вогнів, і знищив усе моє свято за п’ятнадцять хвилин.

Замість музики тепер лунала тільки тиша. І його погляд. О, цей погляд. Він міг би спалювати на відстані. Але мене він тільки розважав.

— Ви нестерпний, — сказала я йому, коли останні гості зачинили за собою двері.

А він відповів: «А ти — катастрофа».

Ну знаєте, тут я навіть погоджуся. Тільки от у моєму розумінні катастрофа — це не те, від чого треба тікати. Це те, що залишає враження.

Піднявшись до своєї кімнати, я впала на ліжко й засміялася. Він справді думає, що зможе мене приборкати? Бідний Грановський. Він ще не розуміє, що я вмію доводити людей до сказу майже професійно.

Я витягла телефон і відкрила чат із Мартусею.
«Ну що, перший раунд за ним. Але ти ж знаєш мене. Я ще покажу, як треба святкувати».

Пальці самі друкували далі:
«До речі, він шалено кумедний у своїй злості. Прямо ідеальний ворог для мого відпочинку».

Я посміхнулася й відклала телефон.
Завтра буде новий день. І новий виклик.
А поки що я лежала й уявляла здивоване обличчя Віктора Грановського, коли зрозуміє, що я не з тих, хто здається після першого попередження.

Прокинулася я не від будильника, а від дзвінкого сигналу домофона.
В голові ще лунав ритм учорашньої музики, на підлозі біля ліжка валявся блискучий топ, а у ванній, здається, досі горіло світло.

Я повільно підняла голову й поглянула у дзеркало.

— О, прекрасно, — пробурмотіла я. — Розкуйовджене волосся, розмазана туш. Ідеальний образ для зустрічі з моїм персональним наглядачем.

Відповідати на дзвінок я, звісно, не поспішала. Нехай чекає. У нього, як я зрозуміла, терпіння цілий вагон.
Але коли дзвінок повторився — довгий та настирливий, я все ж таки відчинила двері.

І ось він. Стоїть на порозі у своїй ідеально білій сорочці, бездоганний, наче з глянцевого журналу. Похмурий, як завжди.
Я закотила очі.

— Доброго ранку, — сказала солодко, спершись на дверну раму. — Ви так рано. Невже сумували?

Він ковзнув по мені поглядом, і я відчула, як у мене підгоріли щоки. Так, може, я й виглядала трохи… хм… післявечірньо. Але замість зніяковіти, я лише усміхнулася ще ширше.

— Я попереджав, що приїжджатиму щоранку, — його голос був низький і суворий. — І, схоже, я мав рацію.

— Ви наче лікар із швидкої допомоги, — пожартувала я. — «Щоранку перевіряю, чи пацієнт ще живий».

— Пацієнт? — його брови злетіли догори.

— Авжеж. Ви ж впевнені, що я без вашого нагляду не виживу.

Він видихнув різко, але не відповів одразу. Замість цього пройшов повз мене в коридор, оглядаючи будинок. І так, він одразу побачив наслідки вечірки: пляшки на столі, крихти, сміття.

Я театрально розвела руками.

— Ну, бачите, все гаразд. Будинок стоїть, я жива, меблі на місці.

Він глянув на мене тим самим важким поглядом, від якого нормальні люди тікають у кут. А я лише подумала, чудово, Грановський, ще одна маленька перемога — ти знову кипиш, а я усміхаюся.

Він стояв посеред вітальні, роздивляючись наслідки моєї «маленької» вечірки. Я бачила, як у нього напружилися щелепи. Ще трохи, і він піде шукати кайданки.

— Це називається «все гаразд»? — його голос звучав низько й небезпечно.

— Авжеж, — я сіла на спинку дивана й гойднула ногою. — Дивіться, жодного трупа, пожежа відсутня, дах на місці. Чим не успіх?

Він різко розвернувся до мене.
— Дарина, ти поводишся безвідповідально.

— О, а це слово я чекала почути! — плеснула в долоні. — «Безвідповідально». Знаєте, я навіть думала зробити футболку з таким написом.

— Це не жарт, — його погляд був таким важким, що я відчула його на шкірі.

— А ви завжди такий драматичний? — підперла щоку долонею. — Може, вам варто спробувати стендап? Ви б блискуче виглядали з мікрофоном: «Добрий вечір, я Віктор Грановський, і сьогодні ми поговоримо про те, як бути нестерпним».

Його губи стиснулися в тонку лінію.
— Я бачу, ти не розумієш простих речей.

— А ви не розумієте, що мені двадцять один, і я хочу жити, — відрізала я. — Не ходити в тиші, вдихати запах вашого ідеального костюма й засинати від нудьги.

Він зробив крок до мене. Я відчула, як у повітрі спалахнула напруга. Його очі — холодні, темні, гострі, як лезо.

— Якщо ти думаєш, що можеш робити все, що заманеться, ти помиляєшся. Поки твій батько довірив мене, я контролюватиму ситуацію.

Я всміхнулася й повільно підвелася з дивана.
— Контролювати мене? Серйозно? — я схилила голову й заглянула йому прямо в очі. — Ви можете підписати тисячу контрактів, загнати пів міста у свої правила… але мене? Ні.

Його рука сіпнулася, ніби він хотів схопити мене за плече, але він стримався.
— Побачимо, Дарина, — тихо промовив він.

— Авжеж, побачимо, — відповіла я, і мої губи ледь торкнулися усмішки. — Обіцяю, вам буде весело.

Я повільно відвернулася від нього, дістала телефон і зручно вмостилася на підлокітнику дивана. Він дивився на мене, наче я зійшла з розуму, а я відчувала кожним нервом, що це саме той момент, коли треба добити його холодний спокій.

— Алло, Марто? — голосно, спеціально, щоб він чув. — Так, вечірка закінчилася грандіозним провалом… але я придумала новий план. Клуб! Сьогодні. Так, у мене є ще сукня, яка проситься в світ.

Я глянула на нього краєм ока. Його щелепа так напружилась, що я вже боялася за його зуби.

— Ага, — продовжила я, вдаючи найсолодший тон. — І запроси Софію. Ми маємо показати цьому місту, що свобода таки існує.