Розділ 3 

Віктор 

Телефон задзвонив о другій ночі.
Я підвівся різко, бо в таку годину телефонують тільки з поганими новинами. На екрані — невідомий номер.

— Алло? — голос мій був різким, ще наполовину сонним.

— Перепрошую, це Віктор Грановський? — жіночий голос звучав нервово. — Я сусідка з будинку навпроти Ковалів.

Я вже відчув, як у скронях починає пульсувати кров.

— Так, — коротко відповів я.

— Там… ну, розумієте, у будинку зараз… пекло, — вона явно намагалася підбирати слова. — Музика на всю вулицю, сміх, галас, машини, які блокують під’їзд… І здається, хтось… хтось танцює на балконі.

Я заплющив очі й тихо видихнув.
Звісно. Звісно, так. Дарина. Минуло менше доби, а вона вже влаштувала зразковий хаос.

— Дякую, я розберуся, — сказав я.

Поклав слухавку, сів на край ліжка й провів руками по обличчю. Я міг проігнорувати. Міг дочекатися ранку й висловити все. Але ні. Я дав слово. І слово для мене більше, ніж сон, більше, ніж комфорт.

Я взяв ключі з тумбочки. І вже через кілька хвилин їхав порожньою нічною дорогою, думаючи лише про те, чому я погодився на цю катастрофу?

Коли я звернув на вулицю, гучний бас било навіть крізь зачинені вікна машини.
Чудово. Навіть навігатор міг би орієнтуватися на цю «точку шуму».

Перед будинком стояли кілька машин, припаркованих так, ніби їхні власники грали в «Тетрис» навпаки. Одна перекрила проїзд, інша наполовину виїхала на газон.
Я зупинився, вимкнув двигун і вийшов.

Відкривши хвіртку, почув сміх. Гучний, істерично-щасливий, той, що розлітається на всю округу. Двері будинку були відчинені. Всередині миготіли кольорові вогні. Хтось притягнув диско-кулю або щось схоже.

Я ступив у вітальню і на секунду мені справді здалося, що я потрапив не у приватний будинок, а в нічний клуб.
Музика гриміла так, що дзвеніло у вухах.
Подруга Дарини, танцювала босоніж на дивані. Інша, реготала, тримаючи келих із чимось явно не безалкогольним. Люди, яких я навіть не знав, бігали коридорами, ніби тут готувався флешмоб.

А посеред цього хаосу була Дарина.
Вона крутилася на кухонному столі у такт музиці, з келихом вина в руці. Її волосся розсипалося по плечах, очі світилися азартом, а губи вигиналися у широку усмішку. Вона виглядала щасливою. Вільною. І абсолютно несвідомою того, що я стою в дверях.

Я відчув, як у грудях повільно наростає лють. Вона обіцяла мені ангельськими очима. Вона запевнила, що «навіть чай питиме тихо». І от результат — нічний кошмар для сусідів, скандал для всієї вулиці й моя втрата спокою.

Я зробив крок уперед. Музика не стихла, але кілька людей таки помітили мене й притихли. І тоді Дарина побачила мене.
Її усмішка стала ще ширшою. Вона підняла келих у мій бік і прокричала крізь гул музики:

— А ось і мій улюблений наглядач! 

Я стиснув кулаки так, що кісточки побіліли.
Вона ще не уявляє, у що втрапила.
Я рушив до музичного центру, і кілька хлопців поспіхом відскочили, звільняючи дорогу. Одним рухом вимкнув музику.
Тиша впала так різко, що навіть лампочки здригнулися.

— Вечірка закінчена, — сказав я рівно. Голос був спокійним, але в повітрі відчувалася напруга.

— О, та невже? — Дарина зістрибнула зі столу, приземлившись майже безшумно, як кішка. У руках ще тримала келих. — І хто вирішив? Ти?

— Так, — глянув я на неї холодно. — Я.

Вона зробила кілька кроків вперед, притискаючи келих до грудей, і її очі спалахнули викликом.

— Це мій дім, пане Грановський. Моя територія. І я вирішую, що тут робити.

— Помиляєшся, — я наблизився, скоротивши відстань між нами. — Це дім твого батька. І він попросив мене простежити, щоб тут не було безладу.

Вона розсміялася. Дзвінко, голосно, так, що кілька гостей нерішуче перезирнулися.

— Ти серйозно? Хочеш вигнати людей о другій ночі? Уявляю, яка ти «зірка вечірок» у молодості.

Я нахилився трохи ближче й сказав тихо, так, щоб почула тільки вона:
— Дарина, якщо за дві хвилини тут не стане тихо, я виганятиму особисто. Почну з тебе.

Вона широко розплющила очі, але не від страху, а від азарту. Її губи вигнулися в усмішці.

— Хм… навіть цікаво. Ти мене винесеш на руках?

Я ледь стримався, щоб не закотити очі. Вона справді була створена, аби ламати всі мої межі. Я розвернувся до натовпу:
— Усім дякую за відвідини. Вечірка завершена. Двері там.

Гості заворушилися, хтось почав збирати речі, хтось нашвидкуруч допивав напої. Я бачив, як Дарина спостерігала за мною, не приховуючи розчарування й веселощів одночасно.

— Ви нестерпний, — сказала вона, коли перші люди вже виходили.

— А ти — катастрофа, — відповів я. — І саме тому я тут.

Її очі спалахнули. І я зрозумів, що усе тільки починається. За двадцять хвилин у будинку знову запанувала тиша.
Розкидані бокали, недопиті пляшки на столі, подушки на підлозі. Після «свята» залишився типовий безлад. Але головне, що гості розсмокталися, і я нарешті міг говорити з нею без зайвих свідків.

Дарина стояла, схрестивши руки на грудях, і дивилася на мене так, ніби саме я зіпсував їй вечір життя.

— Ви щойно зруйнували чудову атмосферу, — заявила вона. — Люди були щасливі, музика грала, усе було ідеально.

— Для нічного клубу, можливо, — відповів я, оглядаючи кімнату. — Але не для приватного будинку у спальному районі.

— О, то ви ще й захисник спокою сусідів? Я вражена, — кинула вона з іронією. — Ви, мабуть, у дитинстві мріяли стати дільничним.

Я повільно розвернувся до неї.

— У дитинстві я мріяв не витрачати час на дурниці.

— А зараз витрачаєте, — підняла брову вона. — На мене.

Я на секунду замовк. Так, вона мала рацію. І це мене дратувало ще більше.

— Послухай уважно, Дарина, — я підійшов ближче, так, що між нами залишилося пів кроку. — Я дав слово твоєму батькові. І я виконаю його, навіть якщо доведеться стерегти тебе цілодобово.