Розділ 2

Дарина

Чесно? Коли тато сказав, що його друг забере мене з аеропорту, я уявляла когось… ну, бодай трохи «людяного». Може, веселого, трохи розслабленого, такого собі «свого хлопця».
Але ні. Мене зустрів сам кам’яний монумент у білосніжній сорочці.

Віктор Грановський. Ім’я звучить так, ніби його треба вирізати на фасаді банку золотими літерами. Серйозний, стриманий, з поглядом, від якого, напевно, співробітники біжать під стіл швидше, ніж каву проллють.

Перше враження? Здається, він народився з портфелем у руках. Я навіть не здивувалася б, якби у нього замість серця зберігався графік зустрічей.

Він дивився на мене так, ніби я вже була його головним ворогом. Але я ж тільки встигла повернутися! Я ще навіть не зробила нічого поганого. Ну, окей, крім маленького скандалу через подряпану валізу. Але ж то принцип!

Його «Дарино» прозвучало так, ніби він наказував собаці «сидіти». Його «я тут, щоб забрати тебе» — як вирок.
Ну, серйозно. Можна було бодай усміхнутися чи сказати «радий бачити». Ні. У нього на обличчі було написано: «Ти моя найбільша помилка цього тижня».

І, знаєте, це мене тільки розвеселило. Бо якщо хтось думає, що може командувати мною, то він сильно помиляється.
Особливо такий, як Віктор Грановський.
Бездоганний. Холодний. І абсолютно не готовий до того, що я планую.

Коли ми під’їхали до будинку, сонце вже майже ховалося за дахами. Наш «кортеж у стилі траур» плавно зупинився біля воріт, і я видихнула з полегшенням.
Нарешті. Ще трохи, і я б почала співати в машині, аби хоч якось розворушити цю крижану статую за кермом.

Я відчинила дверцята, але він заговорив першим:
— Дарино.

Я зупинилася, спершись ліктем на дах машини.
— Так, пане інквізитор?

Його брова сіпнулася. Маленька перемога,  отже, він не такий беземоційний, як вдає.

— З завтрашнього дня, — почав він, повільно, чітко, як вирок судді, — я щоранку перед роботою заїжджатиму сюди. Щоб переконатися, що з тобою все гаразд.

Я ледь не розсміялася вголос.

— Це ви серйозно? Ви хочете перевіряти мене щоранку? Як будильник із функцією «наглядач»?

— Так, — відповів він так сухо, що навіть трава на газоні могла б зав’янути.

— А якщо я буду спати? — нахабно примружилася я.

— Розбуджу, — кинув він.

Я театрально приклала руку до серця.

— О, як романтично! Це майже звучить як освідчення: «Я щодня приходитиму будити тебе, моя люба».

Він подивився на мене так, ніби зважував, чи не залишити мене зараз на тротуарі.

— Дарина, я пообіцяв твоєму батькові. А я завжди тримаю слово.

Я усміхнулася ще ширше.

— Тоді вам доведеться звикати, що зі мною «все гаразд» виглядає зовсім не так, як ви собі уявляєте.

Його щелепа напружилася. А я знала, що сьогодні ввечері відкрию шампанське.
Бо знайти людину, яку можна довести до сказу одним лише словом, — це вже маленьке свято.

Будинок зустрів мене тишею. Такою густою, що аж хотілося грюкнути дверима, щоб вона розлетілася на друзки.
Без тата, без мами, без їхніх нескінченних «будь обережна», «повертайся рано», «одягни щось тепліше». Лише я. І простір, який нарешті належав мені.

Я кинула сумку прямо на підлогу в коридорі. Нехай звикає. Я не з тих, хто розкладає взуття за розміром і вирівнює серветки на столі.

— Ти справді плануєш тут жити, як у гуртожитку? — голос Грановського пролунав за спиною.

Я різко обернулася. Він стояв, спершися плечем на дверний косяк, руки схрещені на грудях. І виглядав так, ніби вже бачив усі мої майбутні злочини проти порядку.

— А ви що, щодня прибиратимете за мною? — солодко посміхнулася я. — Це було б мило.

Він не ворухнувся.

— Я попередив. Я контролюватиму, щоб тут усе було гаразд.

— «Усе гаразд» у моєму розумінні включає шумні вечірки, друзів і музику до ранку, — кинула я, розвернувшись до сходів. — Подивимось, чи витримаєте.

Я відчула на собі його погляд. Такий важкий, що він міг би вбити будь-яке бажання сперечатися. Але тільки не моє.
Навпаки, мене аж тягнуло кинути ще одну іскру в цю бурю.

Я піднялася сходами й подумала:
Ось воно. Справжня свобода. Звісно, з маленьким бонусом у вигляді чоловіка, який, схоже, вирішив зіграти роль моєї особистої поліції моралі. Ну що ж. Йому буде непросто. А мені весело.

Віктор Грановський нарешті зібрався йти.
Я навіть відчувала, як полегшено зітхнув будинок, коли він підійшов до дверей. Його присутність тут була як протяг у спеку. Ніби й освіжає, але тільки й робиш, що хапаєшся за ковдру.

— Дарина, — він зупинився, тримаючи руку на дверній ручці. Його голос був таким серйозним, що я вже подумала: зараз дасть присягу на крові. — Я хочу, щоб ти запам’ятала: жодних зайвих гостей. Жодних вечірок. Жодних скандалів.

Я витріщилася на нього широко розкритими очима, роблячи вигляд слухняної дитини.

— Обіцяю, — сказала з ангельською усмішкою. — Я навіть чай пити буду тихо.

Його очі звузилися, він, здається, не купився на мій номер. Але нічого не вдієш,  двері зачинилися за ним, і тиша накрила дім. Тиша, яка тривала рівно три секунди.

Я дістала телефон і набрала номер Марти.

— Сонечко, приготуй свої найяскравіші сукні. Вечірка сьогодні в мене. Так, прямо зараз. Так, без батьків. 

Потім кинула повідомлення Софії: «Принеси колонку. Будемо тестувати межу витримки сусідів».

Через годину будинок, який ще недавно нагадував музей тиші, перетворився на фестиваль. Музика гриміла так, що вібрували шибки. Марта танцювала на підвіконні з келихом вина, Софія вже обговорювала з якимось хлопцем плани на літо, а я стояла посеред вітальні й відчувала, як свобода нарешті розквітла в кожній клітинці мого тіла.

Пляшки на столі, сміх, танці, голосні розмови. Мій бунт проти Грановського розпочався офіційно.
Я підняла келих і, перекрикуючи музику, сказала дівчатам: