Розділ 1

Віктор

Ранок почався, як завжди. Тренування о сьомій, душ, класична біла сорочка й чашка чорної кави без цукру. Я ненавидів зайві деталі, хаос і запізнення. Мій графік був розписаний на тиждень вперед, зустрічі на місяці, а плани на роки. Так я звик жити. Інакше в бізнесі не виживеш.

Секретарка залишила на столі свіжі звіти, а я саме збирався переглянути новий контракт, коли задзвонив телефон.
На екрані світилося ім’я, яке я бачив десятки разів на дні народженнях, вечірках, у переговорах. Мій друг. Мій партнер. Людина, заради якої я готовий був би зробити виняток.

— Вікторе, — його голос звучав надто легко, як на людину, що збирається мені щось нав’язати. — У мене прохання.

Я вже знав, що нічого хорошого з цього не вийде. Виявилося, що він із дружиною летить у довгу відпустку. Вирішили нарешті "відпочити від усього". Від бізнесу, і від буденності. Проблема лише одна — його єдина дочка саме поверталася з навчання в Лондоні.

— Забереш її з аеропорту? — він сказав це так спокійно, наче просив передати папку з документами. — І… приглянь за нею трохи. Ти ж знаєш Дарину. Вона дівчина з характером.

Дарина. Її ім’я я чув не раз, але бачив її востаннє ще підлітком. Вертка, занадто голосна, занадто смілива. Я й тоді подумав: «Ось виросте, і стане катастрофою для когось». Я не знав, що цим "кимось" стану я.

— Приглянути? — перепитав я, зсунувши брови. — У мене графік розписаний так, що я за собою ледь встигаю дивитися.

— Ти впораєшся, — відмахнувся він. — Ти ж завжди все контролюєш.

Так, я завжди все контролював. Але ця «маленька послуга» стала початком хаосу, який зруйнував мій спокій назавжди.
Я поклав телефон на стіл і ще хвилину просто дивився у вікно. Небо було таке ж сіре й передбачуване, як і мій день. Контракти, наради, переговори. Усе йшло за планом, поки він не зателефонував.

Забрати доньку з аеропорту…
Я не так уявляв своє ранкове завдання.
Зібравшись, я сів у машину. Чорний «Mercedes» був моєю зоною комфорту. Тут не було місця шуму, випадковим людям чи хаосу. Тільки я, тиша і дорога. Я любив керувати сам. У цій справі, як і в бізнесі, не довіряв нікому.

Дарина Коваль… Я пам’ятав її ще занадто малою. Карі очі, гострий язик і вміння ставити дорослих у глухий кут. Вона була схожа на тих дівчат, які в шістнадцять вирішують, що знають більше за весь світ.
Якщо батько й тоді мав проблеми з її характером, то я навіть не хотів уявляти, що чекає мене тепер, після Лондона.

Він сказав, що «дівчина з характером».
У перекладі на звичайну мову це звучало як «суцільна головний біль». Але я пообіцяв. А я ніколи не порушую обіцянок.

Коли я заїхав на парковку аеропорту, вона була переповнена. Я поставив машину ближче до виходу й вийшов. Сонце било в очі, але серед натовпу я одразу помітив рух, який не можна було пропустити. Голос, що лунав над усіма іншими.
Дівчина сперечалася з працівником служби видачі багажу так, ніби той щонайменше намагався викрасти її паспорт.

Я застиг на місці. Ні, це точно була вона.
Зухвала. Впевнена. І, здається, абсолютно не усвідомлювала, що вся зала дивиться тільки на неї.

Моя перша думка була проста: можна ще розвернутися й поїхати. Але тоді я згадав голос її батька: «Ти завжди все контролюєш». Чорт забирай, цього разу він, схоже, дуже помилявся.

— Я сказала, що це не моя проблема! — її голос лунав на півтерміналу. — Ви подряпали мій багаж, і тепер зробіть щось із цим, або я подам скаргу!

Працівник стійки виглядав так, ніби мріяв провалитися під землю. Люди довкола перешіптувалися, хтось навіть діставав телефон, щоб зняти сцену. А вона стояла посеред цього хаосу, наче головна героїня якогось шоу. Я повільно підійшов ближче.

— Дарино, — покликав я коротко й спокійно.

Вона розвернулася. Її карі очі спалахнули цікавістю й нахабством водночас. І так, вона впізнала мене.

— О, ви той самий «охоронець мого спокою»? — її губи склалися у хижу усмішку. — Тато, мабуть, сильно перебільшував, коли казав, що ви серйозний.

— Я не охоронець, — холодно відповів я. — І не жартівник. Я тут, щоб забрати тебе й довезти додому.

Вона пирхнула, наче це було найсмішніше, що вона почула сьогодні.

— Забрати? Це звучить так, ніби я — посилка з Лондона. Може, ще й підпис поставити маєте?

Я глянув на валізу, яка досі стояла біля стійки.

— Якщо це допоможе прискорити процес — підпишу де завгодно.

Її сміх був легкий, дзвінкий, абсолютно невимушений. А в мені він викликав лише роздратування. Бо сміятися з мене мало хто наважувався.

— Ви занадто серйозний, пане Грановський, — сказала вона й нахилила голову набік, ніби вивчаючи мене. — З вами жити нудно.

— Добре, що ми не живемо разом, — сухо відрізав я. — Бо я б з глузду з’їхав у перші ж п’ять хвилин.

Вона знову розсміялася. І я впіймав себе на думці, що вже не можу відвести від неї очей. Я бачив її колись ще підлітком. Худенька, з косичками та вічно з телефоном у руках. Зараз переді мною стояла вже зовсім інша людина.

Дарина виросла. І, здається, зробила все, щоб виглядати як виклик самому світу.
Довге хвилясте волосся розсипалося по плечах, ніби вона щойно вийшла з рекламного ролика. Карі очі світилися нахабством і азартом. На ній були короткі шорти, чорний топ і легка куртка, яку вона навіть не застебнула. Вона виглядала так, ніби вийшла з нічного клубу, а не прилетіла з Лондона.

Її губи були вигнуті в усмішці, і ця усмішка більше дратувала, ніж чарувала. Вона говорила мені без слів: «Я роблю, що хочу. І мені байдуже, що ти подумаєш».

Я не знав, що саме хотів зробити в цю мить, відвести погляд чи сказати, щоб вона вдягнулася нормально. Але точно знав одне, що мій друг явно не попередив мене про масштаби проблеми, яку я тепер мав контролювати.

Я забрав у неї квитки й документи, швидко вирішивши проблему з валізою, щоб більше не слухати її театральних реплік. Працівник аеропорту зітхнув із полегшенням, а Дарина подивилася на мене так, ніби я щойно зіпсував їй найцікавішу виставу дня.