27. Втеча з фортеці

Дмитро завмер. В повітрі на мить запанувала тиша, така густа, що здавалося — її можна було відчути на дотик. Він повільно обернувся до Ані, не відводячи погляду. М’яке світло з-під стелі малювало на його обличчі напівтіні, і в очах, що завжди здавались спокійними, тепер світилось щось між іронією та болем.

— Бандит? — повторив він з кривою усмішкою. — Кілер?

Аня стиснула його руку сильніше.

– Тоді хто? – прошепотіла. – Бо те, що я побачила сьогодні… — її погляд ковзнув по ідеально впорядкованому інтер'єру: нічого зайвого, все нове, витримане в строгому стилі, мінімалістично, але шалено дорого. – Це не квартира таксиста. І ти не людина, яка живе випадковостями. Ти… – вона закусила губу. – Ти страшенно спокійний. Надто спокійний. І надто точний. Надто виважений… І це… лякає. 

– Я – юрист, Ань, – сказав він нарешті, повільно, ніби зважуючи кожне слово, які дались йому з великими труднощами – Іноді – дуже хороший юрист. Іноді – такий, що працює в місцях, куди світло не проникає.

Аня не одразу зрозуміла. Вона кліпнула, відступила на крок, але не відпустила його руки.

– Ні… – прошепотіла самими губами. 

– Я захищаю тих, кому більше нема до кого звернутись. Але не завжди це добрі люди. І не завжди – винні. Часом я просто той, хто рятує ситуацію. Часом я виношу з вогню. А іноді… – він зітхнув, – …іноді я сам стаю вогнем. Це – моє життя і моя темна сторона…

– Це… – вона зупинилась. – Це значить, що ти не бандит?

Він засміявся – тихо, майже беззвучно. Потім притягнув її ближче до себе.

– Якщо бути відвертим – я колись мріяв бути ним. Коли був малим. Уявляв, що керую чимось великим, темним, важливим. Але потім зрозумів: справжня влада – не в страху, а в знаннях. У вмінні тримати все під контролем. І я цим користувався. Як умів.

– Краще б ти був бандитом… – прошепотіла гірко, – Ти мене обманув, – сказала тихо, дивлячись прямо в очі.

– Так. І вже сто разів покарав себе. Я не сказав,  бо боявся тебе втратити. Боявся, що ти подивишся на мене не як на того, хто обіймав тебе біля каміну... А ще – що ти злякаєшся, ким я можу бути насправді. та й потім ти сказала, що ненавидиш юристів… Що я міг сказати у відповідь? Вітаю, тепер тобі є кого ненавидіти прямо тут? 

– Але ж з неправди нічого не починається, Диме.

Він застиг. Аня стояла посеред вітальні – така тендітна, така жива… і така розгнівана. Очі її блищали, але то не були сльози ніжності чи щастя. То було щось інше. Щось гаряче й нестримне, як потік лави.

– Неправдою можна тільки закінчити, – сказала вона голосніше і висмикнула свою руку з його. – А не почати. Ти розумієш це?

Він мовчав. Знову поряд з нею розгубив всі слова, і не знав, що відповісти.

– Ти ж не просто щось приховав, Диме, – її голос зірвався на тремтіння. – Ти обманом створив цілий світ, у якому не було правди! Коли ми сиділи біля каміну, коли я довіряла тобі кожну думку, кожен погляд – ти вже тоді знав, що це не зовсім ти. Не той, хто ставить підписи, укладає угоди… 

– Аню…

— Ні! дай мені договорити. – вона відступила ще на крок. – Мені не боляче, що ти не таксист. Мені боляче, що я, дурна, вигадала собі все.... І повірила...

Він зробив крок до неї – обережно, повільно. Але вона відступила.

– Не треба. Не торкайся. Бо тоді я не зможу піти.

Він спробував щось сказати, але в горлі стояв камінь.

– Ти боїшся, що я злякаюся тебе справжнього? – вона гірко всміхнулась. – А я боюсь, що справжнього тебе взагалі нема. Є тільки образи. Версії. Тіні. І жодна з них не підпускає мене ближче.

Він зробив ще один крок. Її пальці вже тремтіли на ручці дверей.

– Аню, я не грав. Там, у шале – це був я. Просто… той, ким я хочу бути, коли не мушу виживати.

– Тоді будь ним. Хоча б раз у житті, Дмитре. Але не зі мною. Бо я не вмію будувати щось з брехні, хай навіть вона виглядає, як ти.

Вона рвучко відчинила двері. Прохолодне повітря з запахом свіжої фарби з  коридору вдарило в обличчя. Дмитро не встиг нічого – тільки стояв і дивився, як її постать зникає за поворотом, легка, пряма, мов лезо.

Двері зачинились. У квартирі знову запанувала тиша. І тільки тоді він наче відмер і кинувся за нею.