26. Ти готова? 

Було вже далеко за десяту, коли вони заїхали у двір елітного житлового комплексу. Фари освітлювали акуратно розмічену парковку, фасади величезного нового будинку блищали дорогим облицюванням, а з вікон світилися приглушені теплі вогні – де ще не спали, хтось дивився фільм, а хтось, можливо, чекав.

Дмитро заглушив двигун і якийсь час сидів мовчки, дивлячись вперед. Потім повільно повернувся до Ані.

– Ну що, готова побачити мене... іншим? – його голос був тихим, але серйозним. Не іронічним, не грайливим – щирим. А ще в ньому звучали страх і тривога. Аня поки не могла зрозуміти їх причину. 

Вона подивилась на нього уважно. У цій фразі не було загрози. Але було попередження.

– Ти уже інший. І я… я не боюсь, – відповіла вона з легким кивком.

– Не цей я. У шале я був чоловіком, який вперше за багато років дозволив собі не боротися. А тут... я той, хто щодня носить броню. Хто б’ється за своє місце у системі. За клієнтів. За репутацію. Я...

Він не встиг договорити – телефон Ані задзвонив. Вона здригнулась і швидко глянула на екран. Ім’я на дисплеї змусило її обличчя змінитися.

– Знову колишній… – прошепотіла винувато.

Дмитро зупинився в півслові, замовк. Тиша у машині стала глухою, майже тисла на вуха. Аня ще мить дивилась на телефон, тоді зітхнула й натиснула на прийом виклику.

– Алло.

– Анют, – голос чоловіка був хрипким, наче він довго не міг наважитись подзвонити. – Я... я просто хотів дізнатися, де ти. І чи все з тобою добре. Назар сказав, що ти поїхала з ним...

– Все добре, – відповіла вона спокійно, але коротко. – Я не одна.

– Це... той чоловік? – у голосі її колишнього з’явилась ревнива нотка. – Ти тепер з ним?

– Це не твоя справа, – м’яко, але твердо сказала. – Все, що було між нами, залишилося в минулому. Я не повинна тобі нічого пояснювати.

Він замовк на кілька секунд.

– Мені... шкода, – нарешті вимовив. – Я не знаю, як усе так сталося. Але я досі...

– Не треба, – перебила вона. – Я бажаю тобі добра, але моє життя — моє. Бувай. 

– Анют, тут справи ж… Все валиться, постачальники ціну загилили таку, що…

– Пробач, але це вже суто твої проблеми! – сказала твердо, натисла на червону кнопку й опустила телефон екраном донизу.

У салоні було тихо. Дмитро мовчав, але не відвертався. Тільки чекав.

Аня перевела на нього погляд, і в її очах уже не було розгубленості – тільки рішучість і трохи втоми.

– Тепер точно готова, – сказала вона. – До будь-якого тебе. Якщо ти ще хочеш, щоб я пішла з тобою.

Дмитро легенько усміхнувся.

– Тепер – навіть хочу ще більше.

Він вийшов із авто, обійшов машину й відчинив для неї двері. І коли вона встала поруч із ним на холодному камені паркінгу, він взяв її за руку – так, ніби робив це щодня. Як щось звичне. Як щось, що вже належить обом.

Але… Аня раптом закусила губу від болючого розуміння, що її чоловік, для якого вона зробила все, і віддала всю себе, робив так… двічі. Раз на весіллі, і другий раз – коли приїхав його друг з-за кордону і він прагнув показати, який галантний. 

Вони мовчки підіймались ліфтом на один із верхніх поверхів. Аня притислась до стінки кабіни, погляд її ковзав по оздобленому дзеркальному інтер’єру. Усе навколо – м’яке освітлення, сріблясті кнопки, глянцеві панелі – кричало про розкіш. Навіть тиша тут була іншою: щільною, дорогою.

Аня зиркнула на Дмитра крадькома. Він стояв рівно, руки в кишенях, погляд спрямований уперед. Ніби знав кожну секунду, яка мала відбутися далі. Ніби він тут – свій. І саме це викликало у неї хвилю запитань, що не давали спокою ще з моменту, коли авто повернуло до шлагбаума і охоронець лише кивнув, не вимагаючи нічого.

Таксист, який живе в такому комплексі? Квартира з видом на центр міста, де ціни починались з семи цифр? Щось не сходиться.

Аня провела пальцями по своєму рукаву, а потім зустрілась із його поглядом у дзеркалі. Дмитро дивився на неї – спокійно, уважно, з тим самим теплом, того самого Дмитра-котика з шале. 

І в наступну мить він зробив крок до неї.

Її спина торкнулась холодної стінки кабіни, серце різко прискорило біг. Але страху не було – тільки очікування. Дмитро нахилився, і його губи торкнулись її вуст – повільно, обережно, ніби питаючи дозволу. Аня не пручалась. Вона тепер тонула в цілунку, як у теплій хвилі – ніжній, повній якоїсь незбагненної глибини.

Коли він відірвався, вона відкрила очі. Від подиху залишилось ледь чутне тремтіння. І в дзеркалі вона побачила себе в його обіймах.

Побачила жінку, що не ховається. Жінку, яку хтось тримає так, ніби вона – найважливіше, найцінніше...

І не повірила.

–Боже… – прошепотіла вона, не відриваючи погляду від свого відображення. – Я сплю? – усміхнулась.

Дмитро не відповів одразу. Двері ліфта відчинились із м’яким дзеленьканням, і він лише мовчки обійняв її за талію, ведучи коридором до квартири. Його мовчання не злякало її, але стало ще одним натяком: щось він приховує. І це "щось" – набагато глибше, ніж просто питання роботи.