25 Королева

Щойно затишне і майже родинне чаювання закінчилось, всім стало зрозуміло, що двом з них час їхати, а двом – лишитись. 

Аня сіла на переднє сидіння, а Дмитро повів машину вузькою звивистою дорогою до головної будівлі комплексу. Він, з огляду на те, що дорога надто розмокла, відразу сказав, що сяде за кермо. 

Позаду, на задньому сидінні, сиділи Назар і Ліка. Обоє мовчали, іноді обмінюючись загадковими поглядами. У вікнах пропливали знайомі вже ялини, схили з легким нальотом інію й прозорі промінчики сонця, яке на заході робило все навколо майже нереальним – ніби світ з листівки.

Біля рецепції Дмитро зупинився, заглушив двигун і сказав:

– Я зараз, – вийшов із машини, не чекаючи відповіді.

У холі було затишно й тепло. Димно пахло кавою, деревом і воском. Дмитро підійшов до стійки, спокійно, але впевнено повідомив адміністраторці про продовження оренди шале для двох підлітків. Вона, звісно ж погодилась, певно, досі боячись скандалу за помилку, лише уточнила кілька деталей і простягла для підпису папери.

Назар, що вийшов із машини разом із Лікою, стояв біля широкого панорамного вікна і оглядав людей у холі. Його погляд раптом зачепив фігуру вдалині – висока струнка жінка з ідеально рівною спиною й вигладженим кашеміровим пальто насичено-червоного кольору. Її темне волосся було зібране в тугий вузол, профіль в бік вікна – ідеальний, мов вирізьблений геніальним скульптором. Вона тримала телефон в одній руці, а іншою жестикулювала, говорячи з охоронцем в уніформі.

– Яка королева, – прошепотів Назар несподівано для самого себе.

Дмитро почув його слова, закінчував ставити підпис, але обернувся, кинув оком на жінку, а потім – на хлопця. В його голосі не було ані сарказму, ані осуду – тільки стримане, трохи втомлене тепло:

– Королева – це твоя мати, – сказав спокійно. – Вона до останнього тягнула бізнес, поки не згоріла сама. Заради того, щоб ваше маленьке королівство процвітало – вона віддавала всю себе.
Він повернувся до рецепції, розписався й узяв документи.
Назар замовк, опустивши очі. Ліка трохи нервово ковзнула пальцем по телефону, хоч екран її давно вже погас. Аня, яка стояла трохи осторонь, поглянула на Дмитра. Сказати, що слова її вразили – було б неправильно. Бо вразили не слова, а тон. 

– Все готово, – тихо сказав Дмитро. – У вас з Лікою буде все, що потрібно. А якщо щось буде не так – телефонуйте. 

– Дякую, – нарешті озвалася Ліка. – Ми… спробуємо гарно відірватись тут.

Дмитро кивнув і підняв погляд на Аню. Її обличчя було світлим, трохи здивованим. Вона усміхнулась йому – вперше за довгий час щиро, без тіні напруження.

– То що, – промовив Дмитро, коли вони вже вийшли на вулицю, – нас чекає ще одна мандрівка?

Аня м’яко притиснулась до нього плечем.

– Схоже, що так.  

– Тоді, по дорозі я тобі розповім дещо. – затихнув, кидаючи прощальний погляд на смереки і гори на фоні.

Авто плавно котилось гірською дорогою, залишаючи позаду, в легких відблисках габаритних вогнів їхнє несподіване знайомство, затишні вечори разом, перші ревнощі, та першу гіркоту, затишок шале і… їх минулих.  

Після слів Дмитра Аня подивилась на нього з легкою усмішкою.

– Дещо? Це звучить, як щось серйозне.

– Можливо, – погодився він, дбайливо поправляючи вільною від керма рукою її ремінь безпеки. – Але не лякайся. Це про нас.

Продовжили розмову, коли рушили з парковки заправки, і гірське повітря, прозоре й пронизане свіжістю, ніби ще довго супроводжувало машину, поки вона їхала звивистою дорогою до траси.

– Пам’ятаєш, як я якось казав, що моє життя – воно мало свою структуру, – почав Дмитро, не зводячи погляду з дороги. – Що я звик усе контролювати, кожну дію, кожне слово…

Аня слухала, не перебиваючи.

– Але коли ти з’явилась… – він тихо засміявся, – ти зламала це. Без жодного тиску. Просто… була. І я зрозумів, що не хочу повертатись до того, що мав раніше.

Він на мить замовк, потім додав:

– Тому я прийняв рішення. Хочу показати тобі своє життя, та й себе самого, без прикрас. Щоб ти могла вирішити, бо в житті – я зовсім інший. 

Аня довго мовчала. 

– Диме… – прошепотіла вона. – Я не повірю, що ти якийсь інший, ніж був зі мною. Звісно, в різних умовах люди різні, але…

– Ти не уявляєш, наскільки різні. Це моє рішення заради тебе, – перебив він м’яко. – Це рішення завдяки тобі. Тому я хочу, щоб ти знала все, перш ніж вирішиш. 

Машина зникла за поворотом, залишаючи позаду гори, смереки і шале, яке стало точкою перетину – не випадковою, а доленосною.

Згодом гірське повітря потроху поступилося міському, з густішими ароматами бензину та пилу. В салоні панувала тиша, але вона була теплою, не напруженою. Аня сиділа, сперши голову на підголівник, час від часу поглядаючи на Дмитра. Її очі світилися – спокоєм і довірою. А він мовчав.

– То що там було, про “дещо”? – м’яко запитала вона, наче повертаючи його з далеких думок, а насправді – просто не маючи сили терпіти імпульси цікавості, приправленої адреналіном, азартом і тривогою. 

Дмитро зітхнув і нарешті заговорив:

– Я… просто хочу, щоб ти не створювала собі ілюзій. Знаєш, я досі думаю, що можу тебе розчарувати.

Аня здивовано повернула голову.

– Чому?

— Бо там, у шале, я був… – він ледь усміхнувся, – котиком. Спокійним, м’яким, навіть смішним часом. А в житті – я інший. В звичайному житті я, акула, яка звикла кусати. Доводити справи до кінця. Іноді не дивитись на втрати. У мене жорсткий стиль, жорстокий ритм. Коли я в роботі – я той самий Дмитро, якого більшість не любить. І я не знаю, як тобі буде зі мною, коли не буде ні гір, ні смерек, ні снігу на даху.