24. Мить захисту

Дмитро ще мить постояв біля шале, чекаючи, поки Аня оговтається, а її колишній відновить дихання та вимкне стражденний вираз обличчя після його, в принципі ж, не сильного удару.

Дмитру й так довелось тримати себе в руках. Все в ньому кипіло – він бачив, як змінювалось Аніне обличчя, як вона знову згортається в свою тінь, яку він уже навчився розпізнавати і тонко відчувати в її спогадах, розмовах, та навіть короткочасних згадках всього, крім дітей, що стосувалось її минулого. Тому зараз він розгубився  не знав, що робити. З одного боку чортик на плечі зваблював нестримним бажанням гепнути “колишнього” ще разочок-два для профілактики. А от світла його сторона говорила, що такого роботи не можна. Як і на Аню тиснути. 

Тому, коли Аня підійшла до нього, він лише коротко торкнувся її плеча й тихо мовив:

– Ідемо.

Не пояснював. Не виправдовувався. Просто забрав її назад у шале, ніби відвоював. Від зовнішнього світу. Від минулого.

У затишному дерев’яному будиночку запах кави і теплого дерева був як тепла ковдра. Дмитро відкрив двері ширше й жестом запросив “не-дітей” зайти.

– Заходьте. Тут тепло. – сказав просто. 

Діти мовчали. Дівчинка тримала руку біля губ, зовсім, як Аня, коли хвилюється, хлопець уважно дивився на Дмитра, а потім – на батька, який лишився стояти біля машини. Дмитро помітив, як той нервово стиснув кулак і зробив крок уперед. Але перш ніж хлопець встиг щось сказати, Дмитро вже заговорив.

– Я знаю, як дивно це виглядає. Ви не знаєте мене, я не ваш тато, і можливо, все це здається вам чужим. Але я скажу просто.

Він зробив паузу, втягуючи повітря. У нього тремтіли пальці – хоч крім нього цього ніхто й не бачив. 

– Ваша мама... – він поглянув на Аню, яка стояла трохи осторонь, склавши руки на грудях, ніби захищалась, – ...вона втомилась. Не просто фізично. Вона стомилась бути сильною, бути правильною, бути завжди готовою прийти на допомогу і підтримку. Вона заслуговує на відпочинок. І я тут для того, щоб дати їй це. Навіть якщо тимчасово. Навіть якщо просто на кілька днів.

– А чому ви вирішуєте, що їй треба? – тихо, але впевнено, запитав Анін син. Хоч його голос уже не ламався, виглядав він все ж молодше своїх років. 

Дмитро кивнув.

– Справедливе питання. Я не вирішую. Я просто... людина, яка не пройшла повз. І якщо ви любите її, хоч трішки, то, можливо, варто дозволити їй бути не лише вашою мамою, а й просто жінкою. Хоч раз.

Тиша. У кімнаті було чутно, як за вікном хруснули сухі гілки та хвоя – десь хтось йшов по стежці. Дмитро зробив крок до дверей і зачинив їх.

– Ви можете піти. А можете залишитись. Тут є чай, камін і тиша. І я – не ворог. Я просто хочу, щоб ваша мама не плакала ночами, коли думає, що ніхто не бачить.

Діти переглянулись. Аня дивилась на Дмитра з подивом і трепетом. Він говорив так, ніби це була його власна біль. А, можливо, й справді була?

Дівчинка ступила з коридорчику до вітальні першою. За нею – її брат. Дмитро зачинив двері в коридор за ними і підійшов до Ані.

– Вибач, якщо забагато взяв на себе.

Аня несподівано для самої себе взяла його руку в свою. Її очі блищали, але не від сліз.

– Це було… – вона зітхнула. – Це було те, чого мені не вистачало все моє життя.

У каміні потріскували дрова. Звуки зовнішнього світу відступили. І в цьому домі, хоч би й на кілька хвилин, панувала нова правда. Правда, в якій жінка мала право на тишу. А діти – на справжній приклад сили не в крикові та ефемерній владі, а в захисті. І, судячи по здивованих виразах їх схожих, як дві краплі води, облич, –  вони це відчули.

У кімнаті пахло травами й легким димком з каміна. Ну дууже насичений день хилився до вечора, на горах вже лежали довгі тіні. За великим столом у шале вони сиділи всі разом – Аня, Дмитро і діти, які вже трохи звикли до нового місця, хоча досі час від часу здивовано переводили погляд з матері на чоловіка поруч. Після важкої зустрічі з батьком, напруга ніби розчинилася в спокої Карпат, у теплі й тиші цього дому.

Юрій поїхав додому сам, навіть не запропонувавши дітям повернутись додому з ним. В принципі, тепер, нову Аню, в якої розкрились очі, це вже й не дивувало. Більш вражало її інше, як Дмитро вільно легко і природно поводився. І як спілкувався з її дітьми, яких, хоч вони й дорослі. рідний тато, кинув тут, мов кошенят яких… 

Потрохи оговтуючись, Аня вже відчувала – настав момент вирішувати.

– Я подумала… – почала вона, тримаючи чашку з чаєм, який вже встиг охолонути. – Завтра треба їхати додому.

Дмитро підвів погляд, не ворухнувшись. Діти синхронно затихли.

– Я б хотіла, щоб ви поїхали зі мною, – тихо додала Аня, дивлячись на сина й доньку. – Утрьох. І якщо ти… – вона ковзнула поглядом на Дмитра, – якщо ти хочеш, поїхали з нами.

Запала тиша.

Це не був імпульсивний вчинок. Вона обдумувала це ще зранку. Після того, як старе болюче знову постукало в її двері. Після того, як у неї знову спробували щось відібрати – спокій, впевненість, відчуття дому.

Вона більше не хотіла ховатися у горах.