23. Нам всім треба поговорити

У шале було на диво тихо. І ця тиша нагадувала театральну паузу. Діти роззирались довкола, очі світились цікавістю.

– Ма, тут так… затишно! – вигукнула Ліка, торкаючись дерев’яної стіни з панно з декторативного моху на ній.

– І пахне деревом! – додав Назар, зазираючи в камін. – А де ти спиш? Це твоя кімната?

Аня стояла біля столу, відчуваючи, як всередині все наче кригою покрилось. 

– Так. Тут справді добре. – сказала якимось чужим голосом. 

– Справді… – пробуркотів “колишній”. 

Він мовчки підійшов до вікна, глянув на подвір’я, потім – на неї:

– Аню… Вийдеш на хвилинку? Нам треба поговорити.

Вона кивнула. Накинула пальто, хутко взулася і вийшла за ним надвір. Холод відчувався одразу – після теплого шале повітря здалося колючим, але прохолода її особливо вже й не турбувала. Вони відійшли трохи вбік, до дерев’яної лавки біля стежки.

– Що ти хотів? Навіщо приїхав? – спитала, схрестивши руки на грудях.

– Просто… – він зітхнув. – Хотів побачити, як ти. Ти так зникла… Різко… 

Аня здригнулась.

– Я маю право на своє життя. Як і ти мав.

Він мовчав. Потім додав:

– Ти справді щаслива тут?

Аня глянула на нього довго, мов уперше бачила. Потім повільно, чітко вимовила:

– Так. Вперше – по-справжньому.

– Ну так, тобі давно треба був відпочинок… Справді… – лепетав, ховаючи очі.
Аня дивилась на нього з подивом, наче вперше бачила. 

Колись цей чоловік був для неї всім, а зараз… зараз він виглядав жалюгідно: очі бігали, спітнілі руки потирав об зім’яті джинси, нервово облизував губи… 

– Анют, – сказав улесливо та ще й обрав для звернення форму свого імені, яку вона ненавиділа, – Ми тут це… подумали… я подумав… що ну… дурня вийшла… Геть дурня… І я дурень. Повертайся додому, а? Ну подуріли і досить. Ми ж дорослі люди, скільки років разом… 

– Що?? – Аня не повірила своїм вухам. – Ти це зараз всерйоз? 

– Ну так. А що? – невинно закліпав очима Юрій, остаточно добивши її. – Аню, – він зупинився, ковтаючи повітря. – Послухай… Я хочу, щоб ти повернулась. Та й справи, бізнес. Без тебе дуже складно, А дітям скоро за навчання платити. Ти ж розумієш...

Вона завмерла, глянувши на нього з недовірою.

– О Боже… – тільки й вимовила, шокована таким нахабством. 

– Повертайся додому. До нас. До дітей. До мене… Ні, якщо не хочеш до мене, я можу зрозуміти. – він зробив крок ближче. – Хоч я і не можу без тебе. Я… весь цей час усе було не так. Ти… Ти потрібна мені. І фірмі потрібна. На мене найшло щось… Як здурів! Мабуть, то криза середнього віку! Чи гормони!

Аня відступила на крок, наче об його слова можна було обпектись, чи забруднитись. Її губи злегка тремтіли, але голос звучав досить твердо. 

– Ти хочеш, щоб я зробила вигляд, що нічого не було? Що я не пам’ятаю, як зрадив мене, і як я втратила все? Як ти дивився мені в очі, тримаючи за руку іншу жінку? Як я залишилась без роботи, без підтримки, без тебе?

Він опустив очі, але вона не зупинялась:

– Ти зруйнував усе. Позбавив мене дому, впевненості, себе самої. А тепер – коли я нарешті навчилась дихати без тебе, ти з’являєшся й кажеш: "Повертайся"? Як ніби нічого не було?

– Я жалкую… – прошепотів він. – Дуже.

– Жалкуєш? – голос Ані затремтів, але не зламався. – То носи це в собі. Бо я вже не там. Я вже не твоя. І я більше не повернусь у минуле!

Вона розвернулась і рушила до дверей шале. За її спиною стояв чоловік, який колись був їй усім. Але тепер від цього всього – лишилась лише тінь…

Дмитро підійшов до шале й одразу помітив, що щось не так. Аня стояла на порозі, обличчя бліде, очі повні сліз. Поруч – високий чоловік у дорогому пальті, занадто впевнений, чи то пак самовпевнений, занадто габаритний у цьому просторі. 

Якомось шостим чуттям, без зайвих слів чи поглядів, Дмитро зрозумів, хто перед ним. 

– Все добре, Ань? – спитав, взявши її за руку жестом, який не дуже красномовно показував: він не випадковий перехожий, чи сек’юріті. 

– Ти взагалі хто такий? – ступив крок до нього чи то не- чи то  знайомець. 

– Я – друг! Але не твій, а твоєї колишньої дружини, яку ти підло зрадив і кинув! – не втримався від колючки Дмитро. надто вже боляче йому було дивитись на Аню. 

– Тобто друг? Ти що тут, Ань, вже мені заміну знайшла? 

– Заміну? – обличчя Ані спалахнуло нездоровим нервовим рум’янцем, – Це ти вдало заміняв мене більш ніж рік, а потім забрав все і кинув! 

– Це – між нами! І це… – на мить розгубився та швидко зібрався – інше!

Дмитро мовчки дивився на нахабу. Він не поспішав, не збирався кричати чи з’ясовувати щось на публіку. Але коли той зробив крок уперед, порушуючи особистий простір, очі Дмитра небезпечно зблиснули.

З їхнього шале на шум вийшли двоє нереально схожих підлітків. Хто вони – Дмитро теж вже розумів.