22. Чи знаєте ви Паляницю? 

Дмитро швидко спускався стежкою до бару, де вже чекала Діана. Вітер гойдав вогкі сосни, сипав тоненькими гілочками під ноги, але він ішов, не помічаючи нічого довкола. Пальці в кишенях куртки стискались у кулаки.

“Якого біса я так усе зіпсував?” – билась думка. 

Перед очима стояла Аня. Її погляд – напружений, спустошений. І хоч вона нічого не сказала, але відчув, як віддалилася на крок – не тілом, а серцем. І він не винен. І водночас – винен повністю.

Він не міг їй сказати, що йде зустрітись із Діаною не через симпатію чи давні спогади. Це не було побачення. Не була “перевірка почуттів”.

Це була справа.
І ризик.

Діана – не просто жінка з минулого. Вона – юрист вищого класу, і до того ж має зв’язки, які не афішує. І сьогодні, ще до сніданку, вона надіслала йому коротке повідомлення:

“Є інфо про твого юриста. Паляниця – не такий уже й чистий, як здається. Є про що поговорити. Лише особисто при зустрічі”.

Аня б не зрозуміла, бо вже відтоді, як вона сказала про свої справи, він шукав способи допомогти їй. Одним зі способів була Діана. Однак через їхню абсолютно неочікувану зустріч тут, Аня тепер думає, що він  повернувся до минулого. Що вагається…

Насправді він уже давно не вагався. З того ранку, коли вона прокинулась у нього в обіймах, і просто… була. Справжня. Тепла. Його. Навіть до того, що було між ними після чанів. Навіть до того…

Але йому забракло слів їй це сказати. 

І забракло сміливості зізнатись, що він не таксист… 

Бар здавався ближчим із кожним кроком. Вогні тьмяно виблискували в сутінках. Дмитро вдихнув глибше, змусив себе зібратись. Тепер головне – вивідати максимум, захистити Аню і повернутись.

Не через пів години. Через стільки, скільки буде потрібно.

Але з єдиною метою – щоб більше ніколи не змусити її сумніватись.

***

Бар був напівпорожній – кілька туристів грілись біля каміна з келихами глінтвейну, хтось нудно гортав стрічку новин у телефоні, а біля вікна, у глибокому кріслі, вже сиділа Діана. В розкішному чорному костюмі, з келихом червоного вина, вона виглядала, як з реклами дорогого парфуму – впевнена, розслаблена, трохи хижо-задумлива.

– Не запізнився? – кинув Дмитро, сідаючи навпроти.

– Майже, Дімітріусе, майже – посміхнулась вона, ковтаючи вино. – Я вже подумала, що та дівчина тримає тебе міцніше, ніж ти сам собі дозволяєш.

Дмитро проігнорував уїдливий натяк.

– Розкажеш, навіщо я тут. Що в тебе є?

Діана взяла з сумки планшет, розблокувала – і повернула до нього.
На екрані – кілька сканів документів, листи, фото.

– Твій Паляниця – вмілий гравець. Але не чесний. Зробив одну помилку: намагався прибрати зі шляху не лише фірму, а й людей, які могли завадити. Це – копії переоформлення активів через третю компанію. А ось – свідчення бухгалтера, яку він підставив.

Дмитро перегортав документи швидко, професійно. Очі звужувались. Там було достатньо, щоби відкрити справу, або принаймні запустити процес повернення власності.

– Це все? – захоплено спитав він.

– Є ще, на випадок, якщо ти хочеш втопити його з головою. Паляниця працює з одним російським інвестором. Офіційно – ні. Але я знайшла слід. Якщо підтвердиться – твоя… Аня? – може не лише повернути фірму, а й…

– Аня поки не має нічого знати, – трішки різкувато перебив він. – Поки що. Вона надто довго жила під тиском. Я сам хочу розібратись спочатку.

Діана звела брови, але більше не коментувала. Лише подала планшет.

– Скинь собі копію. А я їду. І знаєш, Дмитре, ти змінився. Раніше ти б не йшов на такі ризики заради когось.

Він мовчки дістав свій телефон, увімкнув bluetooth.

– Це не ризик. Це – правильно. І я правда більше не той, ким був раніше.

– Будь обережний Дімітріусе, – Діана тепер дивилась на нього з теплом. – Не дай розбити твоє щире серце вдруге… 

За хвилину він уже стояв на вулиці.
І тепер ішов тією ж стежкою вгору – назустріч шале, назустріч Ані, з серцем, що билося гучно і рішуче.