21. Тук-тук

Дмитро дістав з невеликої дерев’яної шафи пляшку червоного вина і два келихи. Усе робив мовчки – повільно, зосереджено. Аня сиділа на м’якому дивані біля каміна, загорнута в плед. В погляді – вже не ревнощі, але тривожна обережність.

Дмитро поставив один келих перед нею, другий – тримав у руці.

– За день, який варто згадувати. – його голос був м’який, проте очі – насторожені, уважні. З моменту зустрічі з загадковою Діаною щось у ньому змінилось, і як би не хотіла Аня вдати, що цього не бачить – не могла. Тому взяла келих, але не відповіла на тост. Зробила ковток – терпкий, насичений напій обпік язик.

Вона опустила очі, ховаючи нерішучість, і нарешті тихо сказала:

– Вибач, якщо я була різкою. Просто… Діана. Вона збила мене з пантелику. І я, мабуть, поводилась якось по-дитячому. Хоч взагалі не маю права. 

Дмитро усміхнувся. Його усмішка була щирою й м’якою – саме такою, яка заспокоює, як теплий плед на плечі. І, о нарешті і на щастя, – такою, як вона звикла її бачити!

– Ти нічого страшного не сказала, – промовив він і легко торкнувся її руки. – Навпаки, я радий, що тобі не все одно.

Аня здивовано підвела на нього очі. Її погляд був водночас винуватим і зацікавленим.

– Справді? – прошепотіла.

– Мені навіть трохи лестить така твоя реакція. Це ж означає, що я для тебе важливий. 

– Ем…. – вона полегшено видихнула. – А ти цього не помічав раніше? – Тепло його голосу, щирість слів – усе розтопило той лід, що встиг огорнути її душу від тієї зустрічі і до тепер. Вона знову відчула себе поряд з ним у безпеці, на своєму місці.

– Не те щоб… – відповів загадково. 

– Ти для мене важливий, Диме, – зізналась тихо. – Просто… я боюсь здатися нав’язливою. 

– Диме? А мені подобається! – взяв її руку в свою. – Якщо це ревнощі, то вони дуже милі. Не ховай того, що відчуваєш. Мені це справді подобається. Ти – справжня. І це дуже круто!

Вона схилилась ближче, дозволяючи його теплу повністю огорнути її. А він, загортаючи її в плед, нахилився і м’яко торкнувся губами її чола.

– І я тебе не відпущу, – прошепотів.

Поволі тепло поверталось, огортало смаком вина і бажання, ароматом гір і пристрасті. Але, чим ближче бігли стрілки до 19-тої, тим неспокійніше було на серці Ані. 

За приготуванням омлету на вечерю вона відволіклась, але ненадовго. Під впливом внутрішнього бісеняти сипонула часникової приправи на сковорідку і для себе вже приготувалась ще більше засмутитись, якщо Дмитро від омлету відмовиться. Але він не те що не відмовився, а ще й добавки попросив, що їх трохи заспокоїло. 

Однак…

Годинник вже показував пів на сьому…

– Ти ж зустрінешся з нею, так? – спитала, вже відчуваючи, як віддалився Дмитро знову. 

– Ань, це займе з півгодини, не більше. І мені справді треба. У справах суто робочих. – терпляче пояснив. 

– Мені просто… складно. Я не люблю почуватися "зайвою" в чиємусь житті. Навіть на мить. – зізналась вона нарешті, наче в страшному злочині. 

Дмитро не відповів одразу. Він обережно поклав руку на її плече, ковзнув нею до руки, стиснув пальці. Його дотик був теплим, твердим, впевненим.

– Ти не зайва. Ти – саме те, чого мені бракувало.

Вона не посміхнулась. Але дозволила собі спертись на нього плечем. І в тому жесті було більше, ніж у словах.

Їхнє вино залишалось недопитим. Але затишок, хоч і крихкий, почав повертатись у кімнату.

На жаль, ненадовго. 

Коли годинник показав без чверті сьому, Дмитро почав збиратись. Аня мовчки сиділа біля каміну, не реагуючи на телефон, що нав’язливо вібрував десь в кишені пальта. 

– Я лише на півгодини, – спокійно сказав Дмитро, застібаючи куртку. – Обіцяю, повернусь швидко. Просто... треба владнати дещо.

Він нахилився, хотів торкнутися її плеча чи бодай поглядом заспокоїти, але Аня відсторонилась ледве помітно. Усміхнулась так, як навчили роки – рівно й порожньо.

– Звісно, – мовила тихо. – Йди.

Коли за ним зачинились двері, а вогонь у каміні раптом здався надто різким і дратівливим – як відлуння пустоти, що лишилась після його виходу, – Аня повільно опустилась на край дивана. Серце – наче в лещатах. Пальці нервово стискали плед.

“Наївна. Як дитина. Знову. І знову”. – казала собі.

Внутрішній голос безжально шепотів: ти була для нього перервою, випадком, розрадою і теплом на фоні хурделиці...

Тепер вона зневажала себе за те, що повірила в щось більше. Що хотіла вірити, попри все.

Він просто пішов до тієї жінки. До Діани. Пішов, бо хотів, такі чоловіки ніколи не роблять нічого, якщо цього не хочуть. І це боліло глибше, ніж вона була готова визнати.

Вона підвелась, зібрала волосся, сердито змахнула сльози, які так і не встигли впасти. І раптом…

Глухе “тук-тук”. 

Стук у двері.