20. Грозові хмари 

Замість снігопаду та рвучкого вітру верхівки гір огорнули важкі, схожі на грозові, хмари. Саме такі хмари зараз невмолимою армадою насувались на Аню. 

Здавалося б, просто зустріч, просто розмова, а вона вже зотлівала зсередини, дивлячись, як мило Дмитро усміхається цій розкішній дамі.

Подруга?

Знайома?

Коханка чи, що гірше - кохана? 

Жінка, в яку він закоханий?

Така еволюція здогадок та фантазій встигла пробігти телетекстом в її думках, доки Дмитро якось трохи розгублено говорив з тією, хто називала його на грецький мотив Дімітріусом. 

– Це твоя… ? – запитально підняла ідеальної форми брови ця Діана. Навмисно не закінчила фразу, а Дмитро, схоже, розгубився ще більше, і Аню це зачепило сильніше, ніж вона того хотіла. 

– Це моя подруга Аня! – врешті знайшовся він, за мить до того, як пауза стала б непристойно показовою і неприємною. 

– Дуже приємно, – усміхнулась з натяком, ніби знала більше, ніж казала. – Бачу, ти не втрачаєш форми. І не лише фізичної, – додала з ледь помітною усмішкою. – Діа-ана, – все з тим же вишуканим акцентом простягла руку, і Аня знічено торкнулась до блідої шкіри та тонких аристократичних пальців. 

– Коли ти сказав, що в тебе до мене справа, і що ти в Карпатах, ніколи б не подумала, що ми тут зустрінемось. – усміхнулась Діана вже не звертаючи уваги на Аню. 

– Так, мені треба твоя допомога, але це не розмова для вулиці, – якось надто швидко проговорив Дмитро. 

– Як скажеш, Дімітріусе! – блиснула сліпуче білими зубами, – Тоді чекатиму тебе о сьомій в барі. Їду вже завтра, тож не затримуйся. – додала безапеляційно. 

***

В шале йшли тихо, і прохолода, яка тепер пролягла між обома, суттєво холодила й повітря. 

Аня не могла наважитись спитати, хто така ця Діана. Дмитро чомусь теж не вважав за потрібне пояснити…

Вона відчувала, як з кожним кроком в горлі наростає клубок невимовлених слів, А в серці - роздратування і ревнощів, які вона не мала права відчувати – але все одно відчувала.

Дмитро мовчав. Його хода була трохи швидшою, руки в кишенях, плечі напружені. Від нього все ще відчувалося звичне тепло і запах деревини та сандала в парфумі, та цього разу вони не заспокоювали.

Коли нарешті дісталися до дверей шале, він відчинив їх і зробив крок убік, щоб пропустити Аню. Вона пройшла мовчки, але, зупинившись посеред кімнати, не витримала:

– Хто вона?

Дмитро зачинив за собою двері, не поспішав відповідати. Потім повільно зняв куртку, повісив її, обернувся до неї – спокійно, але зосереджено:

– Діана... колись була частиною мого життя. Ми працювали разом, були близькими. А потім – ні. Це кінець історії.

– Близькими? – її голос прозвучав різко, вона навіть здивувалася власній тональності. – А чому вона чекатиме тебе в барі? Сьогодні?

“Ань, я не збираюсь нікуди йти. І якщо вона мене "чекає", то це не означає, що я прийду” – більше за все на світі Аня зараз хотіла б почути ці слова, але… 

– Я справді звернувся до неї за допомогою… в одній справі… Це дуже важливо. – здавалось, кожне слово дається йому з надзусиллям, – В нас вже нічого немає. Особистого. А ділове, ну… професійне… воно є. 

– Професійне? – Аня несвідомо торкнулась рукою до губ, які досі відчували смак його поцілунку, – Ти говорив, що таксуєш, скажи тепер що вона – механік! – наче й усміхнулась, але так гірко… 

– Та ні, точно не механік… – якось ще більше розгублено відповів Дмитро, запускаючи руку у волосся. 

– Чому вона називає тебе Дімітріусом? – це теж якийсь особливий сленг таксистів? 

– Ні. Вона – гречанка, і завжди мене так називала. Просто звичка. – він зітхнув, торкнувся її руки, але вона відступила на крок. Дмитро трохи опустив голову, і його голос став тихішим:

– Ми мали спільне минуле. Але я залишив його позаду. 

Аня мовчала, вивчаючи його очі. В них було щось таке, чого не підробиш – чесність. Але її серце все ще щеміло. Гордість і страх сплелись у нерозривний вузол. А ще – розуміння, що вона зараз ледь не допит влаштувала хлопцеві, з яким вони вже через день-два можливо попрощаються назавжди… 

– Вибач, – сказала нарешті. – Щось на мене найшло… я…  

Вони ще кілька секунд дивились одне одному в очі, а тоді він обережно простягнув до неї руку. Аня повільно дозволила йому торкнутись її пальців.

– То що? – трохи м'якше запитав Дмитро. – Варто відкрити вино, щоб розвіяти тіні?

– Я не… – не договорила, бо він притягнув її до себе, обійняв міцно, огортаючи відчуттям спокою і затишку, запахом трав та евкаліпту.