19. Важливе “ні”

Сидіти за дерев’яним столом навпроти Дмитра, загорнутою в теплий светр, з чашкою чорної кави в руках, Ані було незвично приємно і затишно. Хто б міг подумати, що ще дві доби тому ця парочка емоційно ділила шале і конкурувала за ліжко. 

На тарілці між ними – кілька сортів сиру, хліб з хрусткою скоринкою і виноград. Здалека було видно гірські краєвиди, і вершини подекуди вкриті снігом, а вогнище під чанами потріскувало теплом.

Дмитро щось жартував про сир з пліснявою – казав, не любить його вигляд, але любить смак, але в цей момент телефон Ані різко задзвонив. Вона взяла його майже не дивлячись, однак, побачивши на екрані ім’я доньки, помітно напружилась.

– Алло?

– Мам, де ти? – голос Ліки бринів роздратуванням, наче запитання це вона вже не перший раз повторювала.

– У Карпатах, – коротко відповіла Аня, ковтнувши каву.

– Та ну! Ти жартуєш! – не повірила донька.

– Не жартую. Відпочиваю. – глянула винувато на Дмитра, сфотографувала швидко краєвид за його спиною і скинула доньці, продовжуючи розмову.

– Мам, серйозно? – голос тепер був майже ображений. – А нас навіть не попередила. І взагалі, може то картинка з нету! – додала підозріло. 

Аня глибоко вдихнула, глянувши крадькома на Дмитра. Той мовчки підморгнув і вказав на телефон, мовляв: "Скажи їм усе". Вона не витримала – натиснула кілька кнопок і скинула дітям ще й геолокацію.

– Бачите? Все по-чесному.

– Ого... – донька замовкла. – Ну добре. Але коли ти повертаєшся?

– Коли буду готова. Мені треба… відновити сили… І тому це буде не скоро. – поставила крапку і вислухавши кілька фраз, повних незадоволення, виклик завершила. 

Потім поклала телефон на стіл і трохи розгублено подивилась на Дмитра. Але той просто усміхнувся й підсунув їй шматок апетитного сиру.

– Ти щойно сказала важливе "ні", – мовив він. – І це правильно.

– Ти думаєш?

– Я знаю, а не думаю. Ань, ти півжиття віддала родині і дітям. Невже не маєш права бодай пару днів відпочити? Тим більше, після того що сталося? 

Дмитро і його аргументи були надто переконливі. Сперечатись з ним було просто нереально і зовсім нелогічно. 

Аня зітхнула й потерла пальцями перенісся. Телефон лежав на столі, ніби ще дихав присутністю її дітей. Вона подивилась на Дмитра – в його погляді не було осуду, лише спокій і тепла увага.

– Ти сказав, що я щойно сказала важливе "ні", – озвалася вона після паузи. – Але ж вони мої діти…

– І це не виключає того, що ти маєш право на себе, – м’яко відповів Дмитро. – Материнство не анулює твою особистість. Ти не лише мати. Ти – жінка, людина, яка має бажання, втому, потреби. І… право на свої Карпати.

Вона ледь усміхнулась.

– Просто я все життя звикла ставити інших вище за себе. Дітей, чоловіка… бізнес…

– А тепер не треба вище, спробуй поставити себе хоча б на один рівень з іншими, – сказав Дмитро, простягаючи руку й обережно торкаючись її пальців. – Хоча б спробуй, будь ласка.

– А якщо вони розчаруються в мені?

– То, може, їм варто подорослішати.

– Ти кажеш так… ніби це просто.

– Ні. Але це важливо.

Аня подивилась у його очі – глибокі, серйозні, трохи втомлені. Вона відчула, як усередині щось рухається: не грім, не буря – а тиха, ніжна впевненість, що вона не одна. Що її хтось бачить і розуміє.

– Я боюсь бути собою.

– Тоді я буду поруч, поки ти не звикнеш до цього.

Тиша між ними була затишна, без напруги. Вона підвела свою чашку:

– За Карпати.

– І за нове "я", – усміхнувся Дмитро, легенько стукнувши своєю чашкою об край її чашки.

Аня швидко заспокоїлась. Надто швидко. Врешті-решт Дмитро був абсолютно правий...

Дмитро та Аня вийшли з дерев’яної тераси, повільно спускаючись стежкою, що вела до адмінбудівлі комплексу. Повітря ще зберігало залишки вранішньої прохолоди, але сонце вже лагідно гріло плечі. Навколо метушилися туристи – хтось шукав потрібну локацію на карті, хтось робив фото з краєвидами, а неподалік, біля лавки, сиділа літня жінка з кошиком плетених дрібничок.

– Дивись, які гарні, – вказала Аня на маленьких, плетених з лозини пташок, що висіли на гачках.

Дмитро на мить зупинився, уважно глянув на плетених пташенят з розправленими крилами.

– Здається, я знаю, що підійде тебе, – сказав, дістаючи гаманець.

Бабуся усміхнулась, побажала “щастя і кохання такій гарній парі”, і простягла Дмитрові оберемок пташок на вибір.

– Ця схожа на тебе, – сказав він, обираючи найменшу, найніжнішу, з тонкими переплетеннями на крилах. – Маленька, але вперта. Мабуть, теж колись пробувала літати проти вітру.

Аня засміялася й сховала оберіг у кишеню пальта.

– Я збережу її, – сказала тихо. – На згадку про... все це.

Дмитро ніжно глянув на неї, не сказавши нічого, лише м’яко стис її руку, перш ніж відчинити їй двері адмінбудівлі.

– Підемо подякуємо, а тоді – додому, – промовив він.