18. Затишок

Гаряча вода огортала тіла приємною вагою, піднімаючи легку пару, що зависала між ними, наче серпанок. Вітерець пробігав вершинами ялин, а знизу, з глибини долини, долинало глухе воркотіння струмка. Усе навколо здавалося далеким, розмитим – лишилось тільки це місце, ці двоє, тепло й тиша, яку не хотілося порушувати словами.

Аня сиділа навпроти Дмитра, вода доходила їй до плечей, а очі блищали від пари та чогось, що гріло її зсередини. Її погляд ковзав по лінії його ключиць, по шраму біля плеча, по руці, що торкалася краю чану — і серце стукотіло частіше. Вона не могла не милуватись ним, його зосередженістю, уважністю, і спокоєм та надійністю, які він випромінював.

– Про що думаєш? – запитав, і голос прозвучав тихо, ніжно.

Аня ледь усміхнулась, опустила очі.

– Про те, що вдячна адміністрації за помилку з шале. 

Дмитро усміхнувся. Пара зробила обриси його тіла трохи розмитими, нереальними. Долонею торкнувся її щоки – гарячою, впевненою, такою справжньою. Аня відчула, як до горла підступає щось солодко-болюче. Він не сказав нічого зайвого. Просто провів пальцями по її щоці, а потім торкнувся губами чола.

– Я теж радий, – прошепотів. 

Усе було правильно. Усе було на своєму місці.

А потім вода м'яко стікала з їхніх тіл, коли вони піднімались з чану. Холод торкнувся шкіри – гостро, несподівано, як лезо. Аня здригнулась, і в ту ж мить Дмитро вже загортав її у м’який, теплий халат. Він закутав її ретельно, ніби беріг щось крихке. Аня глянула на нього з вдячністю – і щось у її погляді змусило його затримати погляд довше, ніж зазвичай.

Знову не до речі й не місця згадала, що про неї ніхто ніколи так не піклувався. Отак, в дрібницях, але так уважно і цінно…

Вони мовчки пройшли до дерев’яної кімнатки біля чанів – там було тепло від обігрівача, що огортав все червоним містичним сяйвом, пахло деревом, медом і травами, а в кутку мерехтів елетричний камін. Дмитро зачинив за ними двері й лишив вітер зовні, разом із усім, що заважало.

Аня стояла біля обігрівача, пара від її вологого волосся підіймалась, мов дим. Дмитро підійшов ближче, став позаду, провів руками по її плечах і схилився ближче, вдихаючи її запах – теплий, з гірчинкою евкаліпту та трав, живий. Його губи торкнулись її шиї – ніжно, майже запитально.

Аня повернулась до нього. Її очі шукали відповіді на запитання, яких вона не встигла поставити. Але він усе зрозумів – у її тиші, у тому, як вона торкнулась його обличчя, як провела пальцями по лінії його щелепи, як зупинилась на губах.

Поцілунок вийшов глибоким, жадібним. Аня потонула в його обіймах – і не хотіла виринати. Руки Дмитра ковзнули під халат, торкнулись її шкіри, теплої після чану, і вона тремтіла вже не від холоду.

Їхнє зближення було повільним, уважним. Не поспішали – кожен дотик був впевненим кроком назустріч. У цій маленькій кімнатці, в світлі каміну, Аня ніби вперше дозволила собі бути просто жінкою, просто бажаною, просто коханою…

Дерев’яні стіни, злегка вкриті парою, зберігали кожен звук — потріскування каміна, дихання Ані, приглушене серцебиття, що лунало у грудях Дмитра.

Вони лежали на канапі, обійнявшись під вовняною ковдрою. Аня поклала голову йому на плече, пальцем м'яко водила по його грудях, залишаючи ледь відчутні сліди тепла. Дмитро відповідав на це мовчазно – погладжуючи її спину, вивчаючи кожен вигин, ніби хотів запам’ятати її, вивчити.

– Ти все ще думаєш про свою кав’ярню? – тихо спитав, не порушуючи спокою. Для нього це було важливо, бо звик брати відповідальність на себе. А після того що в них було – тим більше відчував себе зобовязаним допомогти цій неймовірній жінці. 

Аня не одразу відповіла. Вдихнула запах дерева, диму і його – чоловіка, якого ще зовсім недавно боялась впуститив  своє серце.

– Мабуть, думаю, – зізналась. – Але вперше за останній час це не боляче. Знаєш… здається, вперше я не сама з цим.

Дмитро обережно перевернувся до неї, щоб бачити її обличчя. Його очі були м’які, уважні, спокійні – в них не було ані тиску, ані поспіху. Тільки підтримка. І ніжність.

– Бо ти не сама, Ань. Я буду поруч. Якщо дозволиш.

Аня всміхнулась. Саме в цю мить вона це відчула: її більше не треба відповідати за всіх і все. Просто хтось обіймає її так, як вона давно мріяла – мовчки, впевнено і з повагою. І дає їй час побути собою.