17. Тепло 

Аромат трав і свіже гірське повітря п'янило сильніше міцного, витриманого вина. А може й не лише це – а і близькість, в якій жару і шалу було значно більше, ніж в вогнищі, що підтримувало тепло води в чані. 

…Вона повільно відсторонилася, але тільки для того, щоб подивитися йому в очі. Пара, що піднімалась над чаном, закрила світ навколо, залишивши лише їх двох – відокремлених, немов у капсулі з тепла, ніжності і дотиків.

– Я не знаю, як правильно, – прошепотіла Аня. Її голос був тремтів емоціями й чимось новим, незвіданим.

– І не треба знати. – Дмитро м'яко торкнувся її щоки. – Це просто... ми. Тут і зараз.

Його рука ковзнула по спині Ані, зупинилась на талії. Її шкіра була гладенька, волога, і те, що поспішати не можна, здавалось йому тепер солодкою мукою. Вона знову схилилася до нього, поклала голову на плече.

– Мені здається, що я заснула і все це – солодкий сон, – прошепотіла вона, – просто ось так.

– Я можу потримати тебе, поки спиш, – відповів він. Його дихання торкалося її чола, викликаючи трепет у всьому тілі, що маленькими кульовими блискавками під шкірою збуджував і водночас заворожував, гіпнотизував. Як і його м’який голос. 

Навколо ледь чутно потріскували дрова в печі, що підігрівала чан. Іноді вітерець приносив запах ялиці, вологого дерева, диму й чогось терпкого – можливо, гірських трав. Час втрачав значення. Вона поворухнула пальцями на його грудях, легенько, майже несвідомо, водячи по шкірі, ніби малюючи у воді.

– Я не знаю, що буде потім, – тихо сказала вона.

– А я знаю, що зараз нам добре. І цього досить.

Вони ще довго мовчали. Вода здавалася цілющою, тиша – щирою, дотики – такими, яких обом бракувало все життя. І коли Аня знову підняла голову, щоб поглянути на нього, він знову її поцілував – довше, глибше, впевненіше. Цього разу в ньому вже не було розгубленості. 

– Можна я залишусь тут... ще трохи? – прошепотіла вона, притулившись щокою до його ключиці.

– Ти можеш залишитись у моїх обіймах... скільки захочеш.

І вони сиділи так – удвох, у гарячій воді серед холодного гірського повітря, де не існувало ні минулого, ні майбутнього. Тільки дотик. Тільки вони тут і зараз.

– Я не можу не думати, що буде потім, – зізналась йому. 

– Я теж… іноді думаю про це, – усміхнувся Дмитро. – Але… той, хто живе лише заради завтра, втрачає своє сьогодні. 

– Дуже гарно сказано… – Аня зітхнула. – Я все життя жила заради завтра. А потім втратила все… 

– От бачиш…

– Але мене лякає інше. 

– Що саме?

– Що дозволивши собі сьогодні з тобою, я просто не уявлятиму своє завтра без тебе. 

Слова зірвались з губ наче самі. Аня не готова була їх не те що Дмитру сказати, а навіть самій собі зізнатись. І тому застигла сполохано, чекаючи чого завгодно вже, навіть, що Дмитро зараз скаже щось різке і – піде геть. 

Ні, ну справді, знайшла час, місце, і ситуацію, щоб таке говорити чоловікові! Молодому, скоріш за все вільному, а якщо ні – то історія набуває ще темнішого відтінку! 

А Дмитро справді підвівся і, вибравшись з чану пішов.

До столика. 

Налив два келихи вина, взяв тарілку з сиром і повернувся. 

Але навіть ці кілька хвилин, що його не було поруч, здались Ані вічністю, просоченою страхом, переживаннями, тривогою і важкими, гнітючими сумнівами. 

– Тримай! – подав їй келих. – Пий! – наказав, показово суворо нахмуривши лоба і Аня слухняно-злякано послухалась. 

– А тепер слухай! – зітхнув, і вмостившись зручніше пригубив коралову рідину зі свого келиха. – Уважно… 

Вода ледь погойдувалась навколо них, обіймаючи тіла теплою невагомістю. Аня сиділа тепер притиснута спиною до його грудей, і з кожним подихом відчувала, як рухаються його груди – повільно, розмірено. Його руки лежали на її животі, трохи нижче ребер, і великі пальці іноді несвідомо ковзали шкірою, змушуючи затамовувати подих.

– Твоє серце, – прошепотіла вона, нахиляючи голову, – воно так б’ється...

– Це ти його заводиш і збиваєш з ритму, – усміхнувся Дмитро, торкаючись губами її вологого плеча.

– А тепер слухай, щодо, як ти кажеш, завтра, – продовжив ту розмову, яку вона обірвала, вмощуючись зручніше, а він раптом обхопив її за талію, підняв і пересадив максимально близько до себе. – Якщо ти не уявляєш своє завтра без мене – то нащо уявляти? 

– Не зовсім зрозуміла тебе… 

– Якщо хочеш бачити мене в “завтра”, то чому ні? Ми не на різні полюси збираємось їхати звідси, коли відпочинок закінчиться!

– Ох… я навіть не…

– Більш того, – продовжив, поправляючи її вологе волосся на плечі, – Я сюди приїхав взагалі випадково і без авто. Тому, щоб ти собі не думала, що від мене так легко спекатись, – загадково посміхнувся, вона звісно, не могла побачити його усмішку, але почула і відчула її, – поїхали до мене після відпочинку! Я живу в Борисполі, ти я так зрозумів, теж неподалік від Києва.