16. Чани

Вони спустилися від адміністративної будівлі, стилізованої під старовину, з затишною верандою-терасою, на якій сушилися ліхтарики та гірлянди. Усередині пахло чаєм, евкаліптом і трохи – старим лаком. Адміністратор, молодий хлопець із нервовою усмішкою, одразу підхопився, щойно побачив Дмитра та Аню.

– Доброго ранку! Я… хочу перепросити за помилку, ми… 

– О, та нічого страшного, – махнув рукою ледь не перед його обличчям Дмитро, навіть не давши закінчити. – Сніг, дороги, шале з несподіванками – суцільний форс-мажор!

– Так, але це був наш прокол, і…

– Кажуть, що всі великі цікаві історії починаються з проколів, – знову перебив його Дмитро, обіймаючи здивовану Аню за плечі. – Я правий?

Аня, хоча й відчула, як адміністратор розгублено ковтає повітря, лише всміхнулася – їй подобалась ця легкість у голосі Дмитра, наче він справді був здатен погасити будь-яку напругу. Не подобався лише дивний стиль спілкування з адміністратором та охоронцем, але хто знає, може – то його така собі фішка, перебивати, руками махати, метушитись? 

– Ми готові вам компенсувати! – нарешті зміг закінчити фару адміністратор з бейджиком “Орест” на світлій сорочці під теплою курткою. 

– Чани, Оресте, чани, – сказав Дмитро, розвертаючи себе і Аню у бік дверей. – Вже підтверджено і погоджено нами. Це найкраща компенсація. Ще й погода сьогодні ідеальна – пар над чанами підніматиметься, як у кіно.

– Але… – почав знову адміністратор, та Дмитро знову м’яко його зупинив.

– Не хвилюйся. Ми не ті гості, що пишуть скарги. Ми ті, що вміють отримувати задоволення. Правда ж, Аню?

Аня мовчки кивнула. Його погляд був легкий, але з глибоким підтекстом – він ніби просив її: дозволь собі бути щасливою. Просто дозволь.

– Ну… тоді приємного відпочинку, – здався хлопець, відступаючи назад.

– Саме над цим і працюємо, – підморгнув Дмитро і вивів Аню з будівлі.

***
Будівля з чанами стояла осторонь – за адмінкорпусом, нижче по схилу, де дерева рідшали, відкриваючи панораму на весняну долину. Сама споруда була схожа на стару карпатську лазню – з грубими дерев’яними балками, дахом, укритим товстим шаром моху, й маленькими віконцями, що тьмяно світилися зсередини теплим помаранчевим світлом. Поруч, просто неба, у круглих заглибленнях з каменю, парували два чани.

Кожен чан – мов велетенський казан – стояв на спеціальній печі, яку розігрівали дровами. Пара здіймалася над ними білими хмарами, змішуючись з прохолодним гірським повітрям. Довкола пахло смолою, вологим деревом і ледь помітно – ялівцем і карпатськими травами, що їх, певно, додали до води.

Над чанами був навіс із дерева, щоби не падав сніг і листя, але боки залишались відкритими – так, що можна було дивитись на гори й небо, занурившись у гарячу воду. Біля кожного чану стояли дерев’яні лавки, рушники та кошики з ефірними оліями.

Усе місце виглядало казково. Тепло і пара загортали простір у м’яку вуаль, а за навісом залишивши весь інший світ – холодний і далекий.

Тут більше нікого не було. Легкий вітерець розганяв пару так, що все здавалося нереальним, приглушеним і розмитим – особливо це тепло, яке розливалось шкірою, ще не торкаючись тіла.

Адміністратор, що йшов за ними, без слів зачинив за собою, виходячи, дерев’яні ворітця – старі, але доглянуті, з кованою ручкою, які відділяли територію чанів від стежки. В цьому русі було щось особисте, навіть делікатне – мов би він символічно залишав їх наодинці. Потім, озирнувшись, вказав рукою на невелику прибудову збоку.

– Там можна зігрітись і перевдягтись, рушники і халати всередині, – мовив він. – А обід чекатиме ось тут, – показав далі, на затишну веранду під навісом, де вже стояв накритий стіл: плетені крісла, глиняні миски з грибною юшкою, темна фігурна пляшка вина, хліб, смалець, сир і теплий чай у глиняному глечику. – Даруємо вам як вибачення. Коли захочете перекусити – просто підійдіть.

І з тими словами він зник так само тихо, як з’явився.

Дмитро кинув на Аню швидкий погляд і ледь усміхнувся.

– Ну що, пані? Готові до пригод без купальника?

Аня розсміялася, притискаючи долоні до щік, які вже палахкотіли не від пару. А може й не від нього…

– А може, справді... до біса купальник?

***

А вже за кілька хвилин Аня стояла на дерев’яному помості, огорнута лише рушником поверх білизни, який щойно дістала в перевдягальні. Пар клубами здіймався над чанами, немов дихання самої землі. Навколо — гори, на верхівках деяких – зі снігом.

– Не дивись, – попередила вона Дмитра, вже знаючи, що він не послухається.

– Та я... тільки краєм ока, – відповів з посмішкою, в котрій було більше захоплення, ніж жарту.

Аня скинула рушник. Її шкіра вкрилася мурахами – не від холоду, від погляду Дмитра, який таки намагався не дивитись, але в нього явно не виходило. Вона швидко ступила на сходинку й занурилась у воду, яка відразу огорнула тіло, як оксамит. Вода була тепла, наче обійми. Вона зітхнула, поринула трохи глибше, сховавши плечі.

Дмитро повільно зняв куртку, розстебнув ремінь джинсів. Аня очікувала, що він піде до другого, вільного чану, щедра адміністрація ж приготувала їх аж два, але…