15. Ласкаво просимо 

Вогонь м'яко потріскував у каміні, а в кімнаті ще трішки пахло димом. Їхній поцілунок був ніби наслідком стресу і полегшення водночас – пристрасним, голодним, тремким. Аня обійняла його оголені плечі, він обхопив її за талію, притискаючи до себе сильніше. І час в цій кімнаті затишного шале, за яке вони ще зовсім нещодавно ворогували, перестав існувати для них обох. 

Вони вивчали одне одного в цьому поцілунку. Не поспішаючи, бо розуміли, що в обох за спиною – свої рани і радощі, здобутки і втрати, тож треба дати час одне одному і прийняти це.

Але був у цій кімнаті, загубленого серед смерек і гір шале ще хтось, хто чекати не міг. Палка, пекуча, мов васабі і бажана, мов джерельна вода в пустелі, Пристрасть поволі захоплювала обох в свою круговерть. 

Гучний стукіт у двері змусив їх здригнутись одночасно. Аня відсторонилась від Дмитра, очі її були розгублено-блискучі, губи розпухлі від поцілунку. Дмитро важко дихав, ще не вірячи, що їх вирвали з моменту, який щойно ледве не став початком чогось значно більшого.

Знову. 

Вдруге за якийсь десяток годин. 

Для двох людей, які знали одне одного всього два дні і дві ночі…

– Це ще хто?.. – хрипко прошепотів він.

– Сподіваюсь, не пожежники… – прошепотіла Аня у відповідь, усміхнувшись і поправляючи волосся. 

Коли стук повторився, двері довелось відкрити.

На порозі стояв охоронець і дивний погляд Дмитра, адресований йому, Аня сприйняла, як просте невдоволення, що їм завадили. 

– Так як з шале вийшла накладочка, – почав той урочисто, і раптом змовк, бо його перебив Дмитро. 

– То ви нам даруєте спа-процедури, знаю, знаю! – поспіхом заговорив, витискаючи того з шале надвір. 

Аня з подивимо дивилась на обох, нічого не розуміючи. 

– Так-так, непорозуміння сталося, але ми не будемо жалітись і залишати погані відгуки, і вже готові до вашого спа! – гарячкового тараторив Дмитро. – Ань, підготуй нам одяг, а я зараз! – це вже їй кинув через плече.

Аня тільки руками розвела і слухняно пішла до вітальні, де так і стояла її практично нерозібрана сумка з одягом. Нащо пішла – вона й сама не знала. Бо ж купальника там точно не було. 

На щастя Дмитра, Аня все ж слухняно почала перебирати свій ну дууже мінімалістичний гардероб в пошуках чогось, хоч трішки схожого на купальник. І тому вона не чула, як виштовхавши охоронця за двері, той прошипів йому: “Про розселення ні слова!”

– Аа, – на обличчі охоронця розквітла масна хижа посмішка, – Розумію, розумію, часу ви тут не витрач… – договорити він не встиг, бо рука абсолютно спокійного врівноваженого Дмитра з виразним басовитим “Гуп!” – впечаталсь в стіну шале поряд з обличчям охоронця. 

– Ви свої фантазії тримайте при собі! – треба віддати йому належне, швидко повернувся до свого стану “тихе плесо в безвітряну погоду”, – Я про ваш заклад турбуюсь. 

– Про наш? – закліпав перелякано притиснутий до стіни охоронець.

– Не про мій же! Ця пані – відома столична ревізорка, тож ви про помилку навіть не заікайтесь, якщо хочете тут працювати! – брехав натхненно. 

Чому? 

Бо хотів, щоб Аня і надалі лишалась з ним, і не хотів, щоб про неї говорили не те що погано, а навіть отак, в надто особисте брудним носом тицяючись…

І наскільки гострим було це бажання, що так і застиг, тут і зараз, не розуміючи, що, власне, з ним відбувається.

– Ну вам там цей… – залепетав охоронець, – Приготувати чани на 5 годин. Обід та вино теж принесуть. Адміністратор з вибаченнями чекатиме на рецепції. 

– От і чудово! Але ви і його попередьте, ніяких розселень чи натяків брудних! 

– Та добре, добре, зрозумів я! – замахав охоронець руками і поспішив зникнути з поля зору Дмитра. 

Дмитро зачинив двері, ще кілька секунд прислухаючись, чи не повториться стукіт. Потім з полегшенням видихнув, обернувся до Ані – і знову усміхнувся, так, наче зовсім нічого не сталося. В його очах ще тліла гаряча згадка про поцілунок, але голос був легкий і веселий:

– Нас чекає СПА! І чани. Бронь підтверджена, йдемо?

Аня знітилася, поправила волосся і нагадала:

– У мене… немає купальника.

Дмитро підморгнув:

– До біса купальник. Треба жити тут і зараз. І ні про що не думати. Хіба не цього ти хотіла?

Він натягував куртку вже по дорозі, а Аня невпевнено за ним поспішала,тримаючи сумку з рушником та не такою довгою, як їй би хотілось, футболкою. По дорозі судомно згадувала час останньої депіляції ніг, і на щастя згадала таки, що то було недавно, бо інакше б – повернулась в шале і ні до яких чанів не пішла.

Вони вийшли з шале – під ногами хлюпала мокра галька, дорога парувала після нічного дощу, а повітря було свіже, з ароматом ялівцю, вологої кори і гірських трав.

Було вже зовсім не холодно, схоже, квітень згадав нарешті, що він місяць весни, а не зими і тепер сором'язливо приховував наслідки свого” загулу” щедрим сонцем і легким вітерцем. 

– Знаєш, – почала Аня, тримаючись за нього, щоб не послизнутись, – я лякаю саме себе своєю безтурботністю.

– Я все життя хотів все контролювати, – відповів він, не озираючись, ведучи її далі. – І знаєш, що?

– Що? – перепитала тримаючись за його руку. 

– Мені це навіть подобалось. Аж доки я не зрозумів, що контролювати і знати все – просто неможливо. 

Аня зупинилась на кілька секунд, піднявши очі до сірого неба, і прошепотіла, більше для себе, ніж для нього.

– Я не пам’ятаю, коли востаннє почувалася так живою…