11. Ти нікуди не поїдеш!

Аня стояла біля вікна, притискаючи телефон до вуха. За склом сніг перетворився на сірий дрібний дощ, а в слухавці лунали голоси, які боляче стискали їй серце.

– Мам, ну як це тебе нема вдома? – сердився Назар, її син.

– Ми ж приїхали з навчання на вихідні! – додала Ліка, і в її голосі бриніла образа.

Аня розгублено ковтнула повітря. Її діти – дорослі, самостійні. Їм було вже по сімнадцять, і вона пишалась тим, якими вони виросли. Але саме зараз, у цей момент, вона відчувала, що зрадила їхню довіру. Вона не мала права бути далеко від дому. Від них. Думала тільки про себе, а їм же теж, певно, боляче через розлучення. 

– Я… просто ненадовго відлучилась, – сказала нарешті, доки відчуття провини не захопили її повністю. Голос звучав спокійно, хоча серце билося швидше, ніж треба. – І скоро повернусь. 

У слухавці повисла тиша.

– Мамо… Ми розуміємо, що ти теж маєш право на власне життя. Але.. ти де взагалі?

– Я передзвоню вам завтра, – несподівано для самої себе сказала, раптово обриваючи розмову. Вона натисла на червону кнопку, не даючи собі часу на пояснення. 

За її спиною тихо потріскував камін. Дмитро сидів у кріслі, закутаний у плед, і весь цей час спостерігав за нею. Коли вона обернулась, він вже дивився на неї – уважно, з легкою тінню тривоги в погляді.

– Ти ж нікуди не поїдеш… правда? – спитав він тихо. – Твої діти вже дорослі, Ань, – додав.

Він не засуджував. Не вимагав. Просто говорив.

Аня опустила очі. Її пальці ще стискали телефон. Вона знову відчула знайоме відчуття: розриву між собою-мамою і собою-жінкою. І в цьому розриві… було занадто багато всього і не було одного – її самої. 

– Я… не знаю. Вперше в житті я дозволила собі нічого не знати.

– То й правильно, – сказав він. – Просто будь тут. Хоч сьогодні. Хоч цю ніч.

І вона сіла поруч. І просто була…

– Звісно, мама завжди потрібна дітям, – тихо сказав Дмитро, коли вона зручніше вмостилась поруч. – Але якщо мама не відновиться, якщо зовсім себе зламає… ну, сама розумієш, від зламаної мами дітям користі буде не багато.

Аня не одразу відповіла. Вогонь у каміні кидав золоті відблиски на його профіль. Він говорив спокійно, без тиску. І це спокійне прийняття – її втоми, її болю, її вагань – пробирало глибше за будь-які гарячі слова.

Як же так?

З Юрієм вона прожила стільки років! А він ніколи не розумів і сотої долі її почуттів. А Дмитро, якого вона знає ледь другий день – тонко і точно підмітив те, що їй болить. 

– І що ти пропонуєш? – спитала вона після паузи. Голос її вже не тремтів, провина перед дітьми душила не так сильно, як ще кілька хвилин тому.

Дмитро усміхнувся – тією ледь помітною, чоловічою усмішкою.

– Пропоную відновлюватись. Потрохи. Не як марафон. І в мене вже є план, – додав, лукаво підморгнувши. – Програма реабілітації перевтомленої мами. Початок.

Аня скептично примружилась, але в очах з'явилась ледь помітна іскорка.

– Слухаю уважно.

– Сьогодні: легка вечеря, затишний сон біля каміну й жодного дзвінка. Завтра, коли дорогу прочистять і снігопад відступить… – він нахилився ближче. – Адміністрація шале визнала, що накосячила. І тепер – увага – дарує нам на вибір будь-яку послугу з їхнього гірського SPA.

– Будь-яку? – здивувалась Аня.

– Ага. І я вже одну вибрав. Карпатські чани. Пар і зорі. Камені і жар. І ти – з келихом глінтвейну в руках. Ну і я, куди ж вже діватись. 

Аня засміялась. По-справжньому щиро і легко. Голосно і несподівано для себе. Вперше за довгий час вона відчула не втому, не втрату, а… надію.

– Чани, кажеш? Гаразд. Твоя програма реабілітації звучить непогано. Але я не брала з собою купальник. 

– Уявляєш, я теж! – засміявся Дмитро. – Будемо у футболках. Тому… – він замовк, а потім накрив її руку своєю, – залишайся. 

Вона зітхнула. І залишилась.

Щоправда, турбуючись, як тепер спати з ним поряд. Одна справа війна за ліжко з незнайомцем, а інша – ділити постіль з таким милим і приємним хлопцем… 

Другий Анін день в Карпатах пройшов надто швидко. Незважаючи на те, що надворі було вогко, вітряно і холодно, в шале панував аромат кави, хвої і глінтвейну та ще дивний затишок. 

Дивним він здавався Ані, бо такий не вдалося створити в майже півтора-десятилітньому шлюбі, а тут він виник сам між нею та практично незнайомим хлопцем, з яким, до того ж, спочатку вони ворогували через це ж таки шале. Отак розкажи комусь - точно не повірять!

Дмитро вправно орудував ножем на кухонній дошці, ріжучи зелень для салату. Соковиті шматки м'яса вже шкварчали на сковороді, наповнюючи і кухню, і спальню апетитним ароматом. Аня сиділа біля столу, обхопивши теплу чашку кави долонями, й спостерігала за ним. У світлі лампи його постать здавалася на диво домашньою, звичною, і в той самий час – трохи нереальною.

– За чим ти найбільше жалкуєш у своєму житті? – несподівано запитав Дмитро, не обертаючись, продовжуючи нарізати овочі.