10. Де ти, ма?

Аня вмостилася зручніше, загортаючись у м’який плед, який пах димом і парфумом Дмитра, а кава в руках – корицею і ваніллю. Вогонь, що тихо потріскував у каміні, додавав атмосфері затишку і якоїсь  казкового нереального флеру. І вже зовсім не хотілось Ані розбавляти таку атмосферу своєю сумною історією, але Дмитро сидів поруч, тримаючи в руках келих, і кидав на неї спокійні, уважні і повні очікування погляди. Її голос був тихим, але впевненим – як у того, хто вже навчився не плакати від розбитого серця. Правда, вона не очікувала, що біль відступить настільки швидко. Хоча… може то екстрим ситуації, зміна місця і Дмитро так на неї вплинули? 

– Ми познайомилися ще в універі, – почала вона, не відводячи погляду від вогню. – Не те що я тоді була… закохана до нестями. Скоріше просто переконала себе. Усе здавалося ідеальним. Весілля, переїзд, потім народились наші близнюки – хлопчик і дівчинка. Маленькі, крикливі, з неймовірно великими очима.

Дмитро посміхнувся. Він слухав і йому було справді цікаво. 

– Спочатку я була щаслива. А ще – втомлена. А коли малята підросли, в мене з'явилося більше часу і саме тоді прийшла ідея відкрити кав’ярню. Сімейну, затишну, з ідеєю дому. Хотілось створити місце, де буде тепло всім – і тим, хто самотній, і тим, хто щасливий. Я багато працювала, дуже. Брала дітей із собою, варила каву, пекла печиво, придумувала назви для авторських тістечок... Крім кав’ярні ми відкрили ще й маленьку фірму, яка займалась замовленням та подарунковим фасуванням кави. І вона теж з часом почала приносити гарний прибуток. 

Вона видихнула, ніби від тих спогадів стисло серце.

– Минали роки. І мене окремо від дітей, родини і кав'ярні більше не існувало. Аж доки потім… одного дня, коли все, здавалося б, йшло по своїй колії, я дізналася, що він мені зраджує. Доки я вкладаю всю душу в кав’ярню, в нашу родину, в наше майбутнє – він будує якесь своє. Без мене. 

Дмитро мовчав. Він говорив про співчуття, не вставляв “я ж казав” – просто слухав. Та й в його погляді не було жалю, лише повага. До сили. До цієї жінки, яка з такою пристрастю говорила про каву, дітей і біль.

– А потім, в цей четвер, був суд, на якому виявилось, що за 14 років праці я маю лише квартиру, яка дісталась мені від бабусі, та машинку. І все… Тоді я зрозуміла, що залишусь в чотирьох стінах – то просто помру. І поїхала сюди, – сказала вона тихо. – Вирішила, що мені треба вдихнути повітря, яке не пахне його одеколоном і освіжувачем повітря кав'ярні та кавою. І ось… тут я.

Вона нарешті повернула голову до Дмитра, і в її очах не було сліз – лише рішучість і трохи втоми.

– Тоді… – обережно почав він, – Я вражений твоєю витримкою, коли тут ти побачила не зовсім тверезого мене. На твоєму місці я б, мабуть, просто рвав і метав. 

– Твоя присутність і наші бої… за ліжко, – Аня усміхнулась, – Якось мене відволікли. І мені стало не так боляче. Тому я на тебе вже не злюся. 

– Це… приємно. Я радий, чесно. 

– І я. Але про мене досить. Давай тепер про тебе. Розкажеш щось цікаве?

Схоже, такого Дмитро не чекав і тепер трохи розгублено кидав погляди на Аню. 

– Я – абсолютно нудний тип з надто передбачуваним життям. За останні роки – моя поїздка сюди – то найцікавіше, що зі мною сталося. – усміхаючись почав.

– Не вірю! – Аня не здавалась. – Не засну сьогодні спокійно від історії від тебе. 

– Нуу в мене були клієнти, які після розлучення не могли поділити кота і хотіли, щоб суд присудив їм опіку і побачення з котом порівно, – Дмитро затнувся, – тобто клієнти, яких я возив до суду. – швидко виправився, але Аня наскільки поринула в свої думки, що й не помітила цього. 

– Це про клієнтів і кота. А про тебе? – спитала, дивлячись на вогонь. Відблиски полум'я м'яко відбивались в її очах. 

–  О боже, та ти зараз заснеш від нудьги! Про мене… Ну гаразд, сама напросилась! В школі я був ее… пухким, скажімо так. Дуже пухким. – Дмитро поставив келих на край столу, нахилився трохи вперед і провів рукою по підстриженому волоссю. Вогонь у каміні кидали м’які відблиски на його обличчя, і в цей момент він виглядав… майже хлопчаком. Отим милим розгубленим школярем…  І дивися на Аню трохи зніяковіло. Але щиро.

– Гаразд, не просто трохи пухкеньким, а конкретно – на два розміри більшим за найширшого однокласника. І тоді мені це якось не дуже заважало.  З мене всі насміхались, але по-доброму. Бо крім того, що мій зад ледь вміщався на стільці, я ще був відмінником і в мене можна було списати домашку чи контрольну. Я читав книжки, зависав за компом, навіть у футбол з хлопцями іноді грав, і все було нормально… доки в наш клас не прийшла вона.

Аня зацікавлено нахилилась ближче.

– Ліза, – сказав він, усміхаючись кутиками вуст. — Новенька. Струнка, красива, як з кіно. Ну принаймні мені тоді так здавалось. Говорила з особливим акцентом, як виявилось тому, що раніше жила в Молдові, але всім казала, що в Франції, уявляєш? Вона носила берет, слухала рок і весь час жувала м’ятні цукерки. Вона була як з іншої планети. Я тоді вирішив: все, змінюсь. Почав бігати після школи, перестав брати добавку в їдальні, навіть записався на басейн. Вона радо списувала в мене домашки, більш того, я для її варіанту навіть контрольні встигав робити і їй передавати. І головне – наважився запросити її на шкільну дискотеку.

– І?.. – Аня вже ковтала кожне слово.