9. Правда чи дія

Аня сиділа зовсім поруч. Її плече ледь торкалося Дмитрового, він  відчував тепло її тіла і це було… незвично. Незважаючи на свій зрілий вік, Дмитро не мав серйозних стосунків. А в тих, що мав – все було просто: якщо дівчина сидить поруч з тобою і тобі симпатична чи й навіть більше – можна обняти, поцілувати її… продовжити вночі та забути її ім'я вранці. 

Не те що він не вірив у стосунки – скоріш вірив, але не для себе. Та й так сильно когось обійняти йому досі й не хотілось. При цьому відчував – з Анею так не можна. Не тому, що вони ще день тому були майже ворогами, а тому що вона – інша… 

У світлі каміну її волосся здавалося майже золотим. Вона не озиралась на нього, тільки обережно відпивала зі свого келиха і дивилася на полум’я, що танцювало перед ними.

– Хм, – порушив тишу Дмитро, – ти на диво легко погоджуєшся на мої дії.

– Бо це лише гра, – відповіла вона. – А ми – лише сусіди на вечір. 

Ще вчора Дмитро бажав якомога швидше виселити нахабну сусідку, а сьогодні йому раптом боляче різонуло оте “на вечір”. 

– Правда чи дія? – спитав, аби сховати свої емоції. 

– Правда.

Запитав тихо:

– Що тобі сниться, коли ти нарешті засинаєш спокійно?

Вона повільно повернула до нього голову. Їхні погляди зустрілися, і на мить кімната здалась надто тісною, надто тихою.

– Що я… не сама. Що мене хтось тримає за руку, і каже, що все буде добре, – зізналась вона і тут же насмішкувато підняла брову. – Якось банально, так?

– Зовсім ні, – відповів він, ховаючи очі. Не чекав двох речей: відвертості і того, наскільки його зачепить її відповідь. – Мені сни сняться рідко. 

Вони знову замовкли, і тепер між ними не було тиші. Була присутність. Відчуття, що хтось тебе чує. Бачить. Зчитує більше, ніж ти говориш.

– Правда чи дія? – тихо промовила вона.

– Дія.

Вона обернулась до нього, тримаючи келих в одній руці.

– Обійми мене. Просто… отак.

Він не вагався. Простягнув руку, обережно торкнувся її плеча, а потім обійняв – легко, несміливо, як тримають щось крихке. Аня нахилилася до нього, поклала голову на його груди. Її волосся пахло шампунем і м’ятою.

– Угу… дивно, – пробурмотіла вона.

– Що саме?

– Що я сиджу в обіймах того, хто нахабно оселився в моєму шале. І мені – приємно. 

Його долоня лежала на її плечі. Камін потріскував. Сніг за вікном майже весь вже розтанув, та схоже, вони не збирались звідси нікуди йти. 

А їхня гра ще не закінчилась. Вона тільки починалась. 

І лише набридливою мухою вібрував телефон Дмитра на столику. 

Ця вібрація наче розбудила обох, розвіяла міраж. 

Те, що Дмитро не відповідав на виклик, вона зрозуміла по-своєму і тому різко підвелась і пішла на кухню. А Дмитро таки прийняв виклик, однак вона не чула, як адміністратор курорту довго вибачався за помилку і пропонував вже вранці їх розселити та надати в якості вибачення за помилку спа-процедури та чани на вечір… 

Аня повернулась з кухні, тримаючи в руках дві чашки кави. Поставила одну перед Дмитром і кивнула на його телефон, що ще світився на камінній поличці.

– Важливий дзвінок?

Обличчя Дмитра якось загадково витягнулось, наче він не очікував такого питання саме тут і зараз. Від Аніного погляду це не сховалось, і вона б, може, вже собі придумала не надто приємну причину, однак Дмитро відповів. 

– Не повіриш. Адміністрація дзвонила.

– Що? – Аня миттєво сіла поряд. – Нарешті! Невже готові вирішити нашу проблему?

– Ммм... не зовсім, – зам’явся, зробив ковток кави і витягнув ноги ближче до каміна. – Вони… еее… дуже вибачались. Дуже. Навіть сказали, що запропонують знижку на майбутнє.

– Ага, знижку! – пирхнула Аня.  – І?

– І... поки що розібратись не змогли. Кажуть, база даних дала збій, документи на наше шале загубились, а вільних будинків поблизу немає. Взагалі. Навіть у радіусі тридцяти кілометрів. Ну і погода ти ж бачиш, яка. Наче здуріла! – виклав на стіл остаточний козир. 

– Тобто… – Аня примружилась і, на радість Дмитра, особливого розчарування цією “правдивою новиною” не показала. – Ми й далі мусимо ділити цю хатину?

– Якщо хочеш – можу піти жити в комірку, – з усмішкою кинув Дмитро.

Аня пирхнула, ховаючи посмішку в чашці. Її щоки порожевіли від тепла і, можливо, й не лише.

– Чудово. Тепер нам і завтра спати разом? 

– Ну… так… Але, хіба нам так погано? Ну заселились ми б кожен в своє шале, і що? Сиділи б в телефоні чи телику, а так – не сумуємо наче. 

Аня промовчала, але на її губах промайнула усмішка. Здається, все це і їй вже здавалося не катастрофою, а пригодою. І, можливо… чимось навіть більшим.

Дмитро відкинувся трохи назад, спершись плечем об теплу стінку каміна.