8. Кігті минулого

Від минулого, особливо, коли йому віддали надто багато часу, важко втекти. Іноді можна заховатись за ілюзією, але доки не пережили, не відпустили – його кігті будуть показуватись з м'якої лапки самообману. 

Саме так сталося і з Анею. Вона дивилась на телефон, наче вперше його бачила. 

– Аню? – почувся голос із тією самою інтонацією, від якої вона колись мліла. – Ти взагалі де?

Вона застигла. Якби могла, перемотала б час назад і просто б не взяла слухавку. За своїми боями за шале з Дмитром геть забула весь той біль і переживання, що накривали їх тепер хвиля за хвилею. 

– Мені з нашої кав’ярні подзвонили – тут без тебе хаос! Бариста нервує, ніхто не замовив каву, навіть таблетки для машини не привезли! Ти хоч розумієш, що відбувається?

Аня ковтнула повітря, стиснувши телефон міцніше. Щось у ній стислось, як пружина. 

– Чому ти не відповідаєш? – додав він з легким роздратуванням. – Роботу ніхто не відміняв. Ти ж завжди все тримала під контролем, кохана…

Це слово – "кохана" – вдарило, як ляпас. Чути його після того, як дізналась про його зраду, що тривала ледь не рік, після всіх помий, що вилились на неї в суді, після втрати всього, що вона любила, було не те що боляче, а наче відро крижаної води на розпечену шкіру.

Шокуюче.

Різко...  

Аня різко відірвала телефон від вуха, подивилась на екран і прошипіла:

“Ідіот”

Вона вже потягнулася натиснути "скинути", але в ту ж мить з динаміка знову долинуло:

– Ну і куди ти зникла? Чому навіть не попередила? Це ж твоя мрія – кав’ярня. Чи ти її кинула, як мене?

– Знаєш що, – тихо, але холодно сказала Аня. – Це моя мрія. І саме тому я її кинула. Я просто вирішила, що мрії не повинні асоціюватися з людьми, які не вміють їх цінувати.

– Ань, що ти кажеш? Не чую! Зв'язок поганий!

– Про те, що більше ніколи не називай мене “кохана”.

Вона натиснула “завершити виклик” і довго ще сиділа з телефоном у руках, дивлячись у вікно, за яким все ще панував білий спокій сніжної казки. Дмитро мовчки підійшов і поставив чашку з паруючою кавою поруч.

– Все добре? – запитав він.

Аня зітхнула.

– Тепер так.

Він кивнув і сів навпроти.

– Тепер так, – повторила Аня, і взяла чашку в руки. Кава була гарячою, з ледь помітним ароматом кориці – саме така, як вона любила. Вона підвела очі на Дмитра, і тільки тоді помітила, що він дивиться на неї трохи довше, ніж зазвичай.

– Що? – кинула вона, намагаючись зберігати байдужий тон.

– Нічого, – відповів він, хитаючи головою, – просто почув кінець тієї розмови. Ти сказала не називати тебе "коханою".

Вона фиркнула.

– Та людина, яка мене так назвала, цим словом розкидається, як листівками з літака. Без змісту. Без поваги.

Аня знову підняла погляд. Дмитро дивився на неї так, ніби між ними не було сварок за ліжко, крики про мишу чи битви за ковдру. Ніби вони завжди були ось так – за одним столом, із кавою в руках і повільними розмовами на важливі теми.

Її щоки раптом спалахнули, і вона поспіхом відвела очі.

– Я піду… ще дрова підкину. – І вже підвелася, але Дмитро легенько торкнувся її зап’ястя.

– Не спіши. Там ще горить. 

І Аня – на диво самій собі – залишилась.

– І ще. – Дмитро підняв палець догори, – Нам сьогодні знову разом спати. Сподіваюсь, обійдемось без мишей. Завтра ми, можливо, попрощаємось раз і назавжди. Є резон залишти приємні спогади одне одному. 

Дмитро сидів на м’якому пуфі, витягнувши ноги ближче до вогню, і навіть не помічав, що гріє їх у кумедних вовняних шкарпетках з оленями. Шкарпетки йому подарував один з клієнтів, і ці олені та ліс навколо них й надихнули його кинути все і вирватись у відпустку.

Камін потріскував, розкидаючи теплі відблиски по дерев’яних стінах шале. У повітрі пахло кавою, свіжим хлібом і... домашнім затишком. 

Так дивно. Вдома у Дмитра панував суворий аскетизм, з клінінгом щотижня на вихідних, замовною їжею та кавою з кавомашини. В результаті в його сучасній квартирі пахло освіжувачем повітря, свіжим ремонтом і не зовсім справжньою кавою. 

А тут він вперше за багато років почувався так, ніби не мусить нікуди бігти. Просто сидів. І дивився на неї – свою сусідку, яка ледь не заморозила його вночі і затято намагалися виселити з його ж таки шале. Дивно, та йому геть не хотілось, щоб вона йшла. А сніг за вікном надто швидко танув і це йому відверто не подобалось… 

Аня щось тихо наспівувала, стоячи біля кухонного столу. Її світле волосся злегка скуйовдилося після сну, пасма падали на щоки, але вона легко змахувала, не звертаючи уваги. Вона була у широкому светрі, який, мабуть, прихопила наспіх – він спадав з одного плеча, оголюючи тонку ключицю. І хоч виглядала вона цілком буденно, щось у ній тримало погляд Дмитра в полоні. 

Мила. Така проста і зрозуміла, і, водночас – затишна… 

"Я ж завжди думав, що не люблю, коли хтось порається на кухні для мене, – подумав він, усміхаючись. – А зараз це чомусь так мило."