7. І настав ранок

Серед ночі Дмитро прокинувся від відчуття, ніби спить десь на крижині. Його спина вкрита гусячою шкірою, ніс замерз, а лікті й коліна шукали тепло бодай у власному тілі.

– Що за… – пробурмотів він сонно й на дотик почав шукати ковдру.

Його пальці надибали знайомий край, і він, не відкриваючи очей, на автоматі потягнув ковдру до себе. Але ковдра – ніби ожила. Вона смикнулась у протилежний бік.

Дмитро зморщив лоба, відкрив одне око. Дарма, до речі, бо світильник тут вимикався автоматично, дрова в каміні перегоріли на попіл, а джерел світла більше не було. 

– Та що за… – пробурмотів знову, тягнучи сильніше.

Ковдра знову вирвалась з рук, і цього разу – з обуреним пирханням.

– Еей! – пролунав сердитий, сонний голос поруч. – Віддай, ти що взагалі?!

Що саме “взагалі”, Дмитро не зрозумів. Тільки очима кліпнув злякано. Темрява – хоч око виколи! І холод як на північному полюсі! І раптом — мов блискавка серед ночі – все зійшлося докупи і він згадав вчорашній насичений день і вечір.

Шале.

Аня.

Спільне ліжко.

Керамічна миша.

Він простогнав й повернувся на бік, витягуючи руки в примирливому жесті:

– Пробач… я… я просто замерз. Це рефлекс. Я завжди сплю сам, і ковдра вся моя. Навіть коли вона на двох.

– Я теж завжди сама. І завжди з ковдрою! – обурено пробурчала Аня, міцно вхопившись за край.  

– То ти оголошуєш холодну війну? – пробурмотів він, ховаючи усмішку в подушку.

– Я зараз оголошу тебе подушкою по голові! Заодно і зігріюсь!

Він засміявся тихо й повернувся спиною, притискаючись до краю ліжка, але за хвилину знову зітхнув:

– Мені реально холодно.

– Мені реально теж.

Тиша. П'ятнадцять секунд. Тридцять.

А потім ковдра повільно й неохоче натягнулась на його плече і її більше не забирали. І десь між жартами, бурчанням і спільним теплом, сон знову огорнув їх обох. Хоч і по різні боки ліжка – але вже без уявної лінії "фронту".

***

Ніч добігала кінця. За вікном ледве-ледве займався сірий світанок, але в кімнаті все ще панували темрява й холод. Камін давно погас, лишивши по собі хіба що спогади про тепло. А кондиціонер, якому належало підтримувати затишну температуру, вирішив саботувати всю систему опалення.

Аня прокинулася не від світла і не від шуму. А від холоду. Від того неприємного холоду, який вже не можна ігнорувати,  та який змушує судомно підтягувати коліна до грудей, стягувати ковдру на себе й тихо лаяти все на світі.

Вона зітхнула, намацала край ковдри – Дмитро, звісно, вже встиг знову нею заволодіти. Він спав, як  кажуть, сном праведника, з лицем до стіни, притиснувшись до подушки, ніби вона була його єдиною опорою в житті.

Отак і всмерть замерзнути можна. У власному шале. І не встигнувши навіть випити каву, яку вона мріяла зробити зранку.

Аня ще кілька секунд полежала гордо на своїй половині, тремтячи під шматком ковдри, який ледь вкривав її бік, лишаючи розкритими коліна. 

А потім... просто здалась.

“Будь що буде”, – пробурмотіла, буквально цокаючи зубами, і, з рішучістю людини, що щойно прийняла найскладніше рішення у своєму житті, обережно пересунулась ближче. Спочатку трохи. Потім ще трохи. Аж поки її лоб не торкнувся його плеча. Аня завмерла.

Дмитро не ворухнувся.

Добре. Хай собі спить. 

Вона повільно, не дихаючи, підсунулася ближче, заповзаючи в ту невелику, але таку бажану зону тепла біля його тіла. Його спина була неймовірно тепла, навіть крізь футболку. І коли вона врешті притулилася до нього, то ледве стримала полегшене зітхання.

О, нарешті…

Від його футболки пахло кавою і парфумом. Знову. І… чимось на диво знайомим. І приємним. 

Аня закрила очі.

“Якщо ти щось і скажеш зранку, я все заперечу”, – пробурмотіла вона, торкаючись чолом його лопатки…

Так приємно і затишно… 

І, на диво, Дмитро злегка поворухнувся уві сні… і ненав’язливо потягнув ковдру ще й на її плече…

А на ранок обох розбудив гучний стукіт в двері. І Аня навіть була вдячна тому “стукачеві”, бо прокинулась першою і встигла відсунутись на безпечну відстань. Наче то й не вона півночі проспала, укнувшись носом в спину нахабного знайди! 

А в двері вже не стукали, а грюкали так, що картинка з пейзажем на стіні злякано тремтіла. Треба було вставати. Терміново. 

Грюкіт у двері був таким рішучим, що обом довелося підскочити. Дмитро насилу продер очі, Аня  навіщось натягнула пальто на плечі.

– Хто там? – пробуркотіла вона, прямуючи до дверей босими ногами, а Дмитро – за нею, позіхаючи.

Вони відкрила двері, і світ засліпив білизною: сніг лежав товстим шаром аж до самого порогу, засипав доріжку, ялинки, лавку, її авто і навіть частину вивіски над шале. Повітря було кристально холодним, а сніжинки ще й досі падали повільно, ніби в кадрах якогось постапокаліптичного фільму.