6. Затишно??

На якусь мить в шале, яке освітлювала лише невелика лампа на столі, стало неймовірно тихо. Але ця тиша була скоріше затишшям, і обом “власникам” одного будиночка не варто було покладати на неї надто великих надій. 

– Що ти робиш?! – нарешті повернула собі здатність говорити Аня, відчуваючи, як ліжко під досить габаритним сусідом прогинається, від чого вона мусить, або, як кішка, кігтями в стіну впиватись, або піддатись силі тяжіння і скотитись під його ненависний, але теплий бік. Останнє було досить актуальним зараз, бо про дрова і камін у війні за ліжко всі забули, і шале потроху холонуло. 

– Це було підло, – спокійно констатував Дмитро, вмостившись трохи зручніше та заклавши обидві руки за голову. – Фігурка миші, серйозно?

– Ти не залишив мені вибору! – огризнулася вона, намагаючись витягти більший шматок ковдри. – Я не буду з тобою спати! – додала серйозно. 

– Не спи. – абсолютно спокійно погодився Дмитро. – Але мені не заважай. – додав. 

Аня на мить просто завмерла, не вірячи у зухвалість цієї людини. Потім її обличчя запалало праведним обуренням, і вона почала обережно, але наполегливо штовхати його ліктем у бік.

– Посунься! Це моє ліжко!

– Це наше ліжко. І я взагалі перший його зайняв. А ти мене вигнала. Через мишу. З кераміки.

– Не вигадуй! Це взагалі моє шале! А ти вторгся сюди, як… як…

– Як хто? Як законний власник. Тобто орендатор? – прошепотів він з усмішкою, навіть не відкриваючи очей.

– Як нахабний… шкідник! – огризнулась Аня, продовжуючи його штовхати, вже обома руками.

Він нарешті розплющив очі й повільно, з тією самою іронічною усмішкою, повернувся до неї.

– Знаєш, у старих хатах є прикмета: якщо двоє сваряться на одному ліжку – вони або вороги, або…

– Тільки спробуй ляпнути щось, і я зіштовхну тебе на підлогу!

– Ти це вже хвилин десять намагаєшся робити, замість того, щоб спокійно спати. 

– Я не можу спати з чужим чоловіком! – ледь не плачучи заявила Аня. 

– Я не чужий чоловік. Я… нічий не чоловік. 

– Ще краще! Тобто ти самотній?

– Самодостатній. Від стосунків одні проблеми. 

– Ну хоч в чомусь ми дійшли згоди!

– От бачиш! Це привід відсвяткувати  

Дмитро засміявся. Глухо, але щиро. А потім затих.

Аня ще хвилину лежала, сердито дивлячись на стелі на поодинокі відблиски від дров, що догорали в каміні. Але серце замість заспокоїтись, шалено грюкало в грудях, і Ані здавалось, що його чутно на все шале, або й за його стінами. І це було куди страшніше за будь-яку мишу, хоч керамічну, хоч справжню. 

Потріскування дров у каміні та розмірене дихання Дмитра поруч нагадували, що вона не в якомусь готельному номері – а в чужому ліжку. З чужим чоловіком. Точніше, не чужим. Просто… тим, хто жахливо діяв їй на нерви. Тобто мав би діяти. І ліжко, власне її. Але… 

Ось в цьому був головний абсурд.

Він лежав за кілька сантиметрів, спокійний, теплий, з запахом кави і дерева, з цією нестерпною аурою "мені все одно, але я завжди правий".

І Аня… не могла заснути.

А ще гірше – їй більше не хотілось його виштовхувати.

Що зі мною не так?!

Вона перевернулася на інший бік. Потім знову. Дмитро не ворухнувся. Лише злегка посміхнувся уві сні, ніби підслуховував її думки.

– Не смій бути таким… таким… затишним! – прошепотіла вона сердито. – Ти маєш мене бісити. Ти ж… несподіване вторгнення в мій рай!

Він щось пробурмотів, повернувшись трохи ближче.

Ой ні. Так тепло!

Аня стягнула ковдру ще трохи більше на себе, щоб фізично ізолюватися, але зловила себе на тому, що це геть не допомогло.

– Ну що ж ти такий? – тихо пробурмотіла вона, закусивши губу. – Маєш дратувати. А натомість поруч із тобою... затишно.

Це злило її старшенно. 

Бо за останні кілька годин вона ледь раз чи два згадала про свого чоловіка, розлучення, втрату фірми і роботи. Натомість нахабний сусід та їхнє протистояння повністю заполонило її думки. І… перекрило собою ту гіркоту, що, до приїзду сюди, просто випалювала її зсередини. 

– Хіба ти не повинен бути чимось типу самозакоханого егоїста, як більшість красивих чоловіків і бісити мене до сказу? – сердито пошепки спитала вона.

Але він і далі мовчав. Аня зітхнула, заплющила очі й спробувала заспокоїтися. Її власне тіло вперто поводилось дивно і, схоже, геть вийшло з-під контролю мозку: пульс став надто рваним, думки розпливалися, а від ліктя, яким вона досі впиралась в бік Дмитра, розтікалось по всьому тілу дивне тепло. І все це – бо поруч був він.

А головне – не дратував.

А ще головніше – з ним було підозріло затишно.

Аня сердито натягнула ковдру під підборіддя.

– Ненавиджу, коли мені добре, – пробурмотіла.